Паніка і версії села

Сонце тільки почало підніматися над Шпилями, ще сором’язливо визираючи з-за горизонту, а новина про нічний інцидент у клубі вже облетіла село. Ніхто не дзвонив, не писав і не постив у соцмережі — не треба. У Шпилях інформація передається зі швидкістю запаху свіжого борщу.

Баба Варвара, дізнавшись про те, що слідопити чули шепіт, побачили загадковий папір і знову «чули когось, кого не видно», одразу вийшла на двір у своїй святковій хустці — бо таке діло без серйозного ставлення не вирішиш. Вона поставила перед своєю хатою тарілку з водою, обгорнула її червоною ниткою і тричі обійшла навколо неї, шепочучи щось на суміші української, латини і власного діалекту, яким спілкується тільки вона й сусідська кішка.

— Нечисть не любить, коли її бачать, — пояснила вона, ні до кого конкретно. — А вода пам’ятає. Хочете — смійтесь, хочете — живіть.

Фермер Василь, почувши ту саму історію, взяв трохи інакший курс. У нього все просто: якщо хтось щось шукає вночі — це злодій. Якщо щось зникає — це точно злодій. Якщо хтось шепоче — можливо, нервовий злодій.

— Там завелися крадії, — оголосив він сусідам, ставлячи відро з водою для курей. — І клуб у нас старий. Замок ще з радянських часів, зламується консервним ножем. Треба купити новий. Я маю знижку в «БудМайстрі». Скидаємось, люди!

Тим часом дід Петро, який сидів біля свого паркана, поки хтось уже втретє переповідав йому вчорашню історію з додатковими деталями («а потім з’явився тіньовий Бублик і заговорив голосом Тимка!»), лише загадково зітхнув. Повільно, з підтекстом, з багаторічною вагою досвіду.

— Ну от, — сказав він, і здавалося, що навіть ворони трохи притихли. — Почалося знову...

І більше нічого не додав.

Бо в Шпилях деякі речі краще не пояснювати. Особливо вголос.