Щось за кулісами

Шепіт не припинявся. Він був, як мандрівний туман — тихий, але всюдисущий. То віддалявся, то підступав ближче. Здавалося, що він проникає не тільки у вуха, а й у самі думки, шепочучи щось невловиме, щось, що не хотіло бути почутим, але мусило бути сказаним.

Максим включив другий ліхтарик. Світло було яскравішим, потужнішим, але не розсіювало темряву — лише витісняло її на кілька кроків уперед. Його рука була твердою, хоча піт на лобі свідчив: нерви теж мають свій ліміт.

Він зробив крок.

Потім ще один.

Кожен новий крок лунав по дерев’яній сцені, як удар по клавішах старого органа — глухо, відлунням, насторожено.

Тимко зазирнув за завісу. Він нахилився, повільно відхилив її пальцями — мов відкривав двері до чийогось сну.

— Нічого, — шепнув він. У його голосі не було страху, тільки недовіра.

— Та не може бути… — прошепотіла Соломія, оглядаючись навколо. Її блокнот залишився в кишені — інстинкт підказував, що зараз важливіше бути свідком, а не літописцем.

— Чекайте, — Іван раптово схопив Тимка за руку. Його очі були круглі, а голос хрипкий. — А що, якщо…

Грюк!

Звук пролунало різко й гучно, мов постріл у тишу. Всі здригнулися. Ліхтарики заметалися по сцені, мов сполохані птахи. Промінь то хапав завісу, то відбивався від старої труби освітлення, то висвітлював порожне крісло, яке виглядало так, ніби в ньому щойно хтось сидів.

Щось упало за кулісами.

Іван стиснув Максима за плече — не сильно, але з усією можливою чесністю.

— Воно тут, — прошепотів він.

— Хто? — ледь чутно сказав Максим.

Іван зітхнув, наче змирився.

— Привид.

Тимко повільно потягнувся до завіси. Його рука тремтіла, але рух залишався чітким. Він відхилив її.

Темрява.

Порожнеча.

Але…

На підлозі, точно в тому місці, де вони щойно почули звук, лежав аркуш паперу. Старий, пожовтілий, кути трохи заламались. Він не міг просто впасти сам по собі. Тут був хтось… або щось.

Соломія нахилилася. Її рука — впевнена, точна. Вона підняла аркуш і піднесла до променя ліхтарика.

На ньому було написано всього два слова. Коротко. Прямо. Рівним, майже охайним почерком.

"Не шукайте."

Мовчання поглинуло всіх.

Навіть Бублик перестав мурчати.

Бо тепер питання було не в тому, хто написав. А в тому, чому. І — що буде, якщо вони не послухаються.