Нічна операція починається

Село Шпилі вже засинало. Десь ще клацала телепрограма, десь гавкали собаки, але вулиці поступово поринали у тишу. Саме в цю годину, коли навіть гуси вже мовчали, четверо слідопитів — і один вельмишановний, вельмисерйозний кіт — стояли біля входу до клубу.

Небо було темне, як бабина сковорідка, коли нею сваряться. Місяць, криво підвішений над деревами, підсвічував їхні обличчя, надаючи кожному вигляду детектива з нуарного фільму… тільки з пиріжками в кишені.

— Може, ми передумаємо? — насторожено озирнувся Іван. У його голосі бриніла надія. На що саме — він і сам не знав. Може, що хтось скаже: «Та ну, пішли чай пити».

— Ага, тільки не сьогодні, — відказав Максим, зосереджено крутячи в руках ліхтарик, наче це була чарівна паличка, здатна відбити привида чи хоча б освітити йому очі.

— Що ми шукаємо? — перепитав Тимко, перевіряючи, чи пиріжки ще цілі. Один був з капустою, другий — з оптимізмом.

— Сценарій. І все, що з ним пов’язано, — відповіла Соломія, не відриваючи погляду від свого блокнота. Її записи починали нагадувати хроніки змови проти культури.

Максим поклав руку на дверну ручку. Вона була холодною — як рука привида, або як чай після сорока хвилин забуття.

— Готові? — запитав він.

Іван голосно ковтнув. Він уже шкодував, що не надів дві пари шкарпеток — страх краще переноситься в утепленні.

— А якщо привид чекає на нас за дверима?

— То спитай у Бублика, чи він його боїться, — хмикнула Соломія, не піднімаючи погляду.

Усі одночасно подивилися на кота.

Бублик сидів, мов сфінкс на пенсії, і нудьгував. Коли його погляди зустрілися з людськими, він ліниво потягнувся, зневажливо позіхнув і несподівано... тицьнув лапою у двері.

— Це знак! — злякано прошепотів Іван. — Він хоче, щоб ми йшли першими!

Максим без слів відчинив двері.

Всередині було тихо. Не просто "нічна тиша", а така, що ти чуєш, як у тебе в голові обережно рухаються думки.

Темрява поглинула сцену. Глядацькі ряди виглядали як ряди привидів у костюмах. Завіса ледь-ледь ворушилася, ніби хтось тільки-но пройшов. А може — чекав.

— Окей, — сказав Тимко, вмикаючи ліхтарик. Промінь світла порізав морок, і вони побачили знайоме — але лячне — приміщення. — Що може піти не так?

Ніхто не відповів.

І вони увійшли.