Котячий спецагент

Слідопити терпляче вичікували, поки натовп біля клубу почав розсіюватись. Бабуся Варвара пішла додому перевірити, чи вистачає в неї полину на всіх випадок, дід Петро поплентався у пошуках своїх старих записів із "Клубного полтергейста-1977", а капітан Буряк, мабуть, пішов складати план оборони на випадок атаки з потойбіччя.

Коли навколо стало тихіше, команда обережно рушила до дверей клубу.

— Ключ у пана Василя, — нагадав Іван, озираючись, чи не спостерігає за ними хтось із вікна.

— Нам ключ не потрібен, — спокійно сказав Максим і злегка посміхнувся. Його погляд перемістився на Бублика.

Кіт Бублик, ніби почув команду в своєму внутрішньому навушнику, повільно потягнувся, зробив паузу — бо кіт повинен зберігати гідність — і з грацією зірки балету попрямував до дверей.

Він підійшов, сів, трохи почекав для драматичного ефекту. А потім — просто лапою натиснув на ручку. І вона… відчинилася. Тихо, плавно, з ледь вловимим рипінням — саме так, як це роблять у фільмах, коли хтось збирається знайти щось загадкове.

— Він це робить навмисне! — шепнув Іван, відступаючи на крок. — Він точно не кіт! Це хтось замаскований! Може, агент? Може, чаклун?!

— Іване, перестань. Ходімо, — сказала Соломія, яка вже звикла до того, що Бублик не просто домашня тварина, а повноправний член детективної команди… можливо, навіть з найбільшим IQ.

Максим обережно відчинив двері ширше. Усередині було темно. Тиша стояла така, що навіть пилюка, здавалось, боялася ворушитися. Повітря було прохолодне, наповнене запахом старих декорацій, вицвілого театрального пилу та чогось... нового. Того, чого раніше тут не було.

— Ну що? — Тимко всміхнувся, стискаючи в руці маленький ліхтарик. — Готові познайомитися з нашим привидом?

Максим зробив перший крок у темряву. За ним, ніби тінь, пішла Соломія. Іван — після глибокого зітхання, яке, здається, почули навіть собаки на околиці. Тимко — з бойовим духом і пакетиком насіння в кишені "на випадок чогось страшного".

І цього разу Бублик — мов справжній керівник експедиції — ступив за ними.

Його очі блищали у темряві. А хвіст хитався так, наче вже знав: попереду — не просто порожній клуб.

А щось значно цікавіше.