Загальне хвилювання

Наступного ранку село Шпилі буквально вибухнуло новинами. Але не просто вибухнуло — це був інформаційний грибочок, який виріс на доброму ґрунті чуток, емоцій і... привидів.

Сторож пан Василь, якого всі знали як взірець спокою, сталі й голосу, що не підвищувався навіть коли траплялося щось страшне (наприклад, коли у клубі зламалась кавоварка), тепер ходив блідий, як простирадло після відбілювача. Його очі були широкі, рухи — різкі, а мова — схвильована.

— Я сам його бачив! — заявив він бабі Марії, яка вийшла з хати з коромислом, готовим нести воду або когось освіжити по спині.

— Світло блимає, за кулісами хтось ходить! А вікно… Ой, краще вам цього не знати!

Баба Марія примружила очі так, ніби прицілювалася в непомитий посуд. Її обличчя, випробуване роками організації ярмарків, співочих фестивалів і дитячих ранків з несподіваним падінням декорацій, залишалося незворушним.

— Може, ти просто втомився? — запитала вона, тримаючи коромисло так, що йому стало трохи не по собі.

— Ти хочеш сказати, що я собі вигадав тінь на сцені?

— Не знаю, що ти собі вигадав, але концерт ми не відмінимо! — сказала вона з такою рішучістю, що навіть хмари розступилися.

— Концерт?! — Василь виглядав так, наче зараз просто зомліє, або хоча б сяде. — Та у вас там, може, сам нечистий сидить!

— Іди додому, Василю, виспись, — відмахнулася баба Марія й пішла кликати молодь на репетицію, ніби нічого й не сталося.

Але, як відомо, Шпилі — не таке вже й велике село. І якщо одна баба щось скаже, то за десять хвилин про це знатиме вся громада, включно з гусьми на пасовищі.

Баба Варвара, почувши про привида, одразу заявила: «То не просто так», — і винесла з хати цілий пучок сушеного полину. Бо, за її словами, «привиди такого не люблять, вони алергіки, певно».

Дід Петро, що колись сам виступав у театральному гуртку і вважав себе «шпільським Шварценеггером», мовив: «Я в молодості теж бачив щось дивне в клубі. Але тоді мені сказали, що то самогон. Хоча самогон не шепоче і точно не блимає світлом».

Капітан Буряк, довідавшись про новину, вийшов на площу перед клубом у формі з запасним ременем і організував мітинг під гаслом «Ні — привидам, так — дисципліні!».

— Я беру цю справу під свій особистий контроль! — вигукнув він у гучномовець, який страшенно пищав.

— А може, то були грабіжники? — обережно припустив хтось із натовпу.

— Грабіжники не блимають світлом, не шепочуть за завісою і не стрибають у вікна! — з гримом на обличчі відрубав Василь, що вже переходив у стадію "я вам точно кажу!".

І доки село вирувало від емоцій, дехто вже почав шукати чоботи для нічного чергування, хтось — стару ікону з горища, а хтось тихенько відкривав зошит із написом: «Справи Плотного Пса».

Бо всі знали: коли починається «привид у клубі» — це не просто новина. Це — справа.