Пан Василь нічого не боїться

Пан Василь працював сторожем у клубі вже понад двадцять років. За цей час він бачив тут усе: від виступів циркової групи з кіз, що грали на гармошці, до спроб місцевого театру поставити «Ромео і Джульєтту» з використанням лопати як декорації балкону.

Йому було байдуже. Він любив свою роботу — свою тишу, свій чай у термосі й свою ліхтарик, який світив тільки в одну сторону, зате дуже впевнено.

Клуб він знав краще, ніж свою власну хату. Він міг іти ним із заплющеними очима, обходити стільці, як справжній ніндзя сільської культури. Йому було не страшно в темряві. Він не вірив у привидів, у прокляття, у ті дивні легенди, що ходили по селу після історії з млином. Його головне правило було простим: «Не панікуй. Паніка — то для молодих і для курей».

Але цієї ночі щось було… не так.

Близько півночі він робив останній обхід. Клуб спав, як казали місцеві, «міцніше за діда Семена після трьох ложок варення з коньяком». Василь перевірив вхідні двері — зачинені. Світло в коридорах — вимкнене. Заглянув у костюмерну — там усе тихо, костюми висіли, як привиди на пенсії.

І ось він вийшов до глядацького залу.

Ряди стільців стояли рівно, мов солдати на параді. Завіса на сцені нерухома. Тиша така, що можна було почути, як капає вода з якогось старого крана десь у гримерці. Все — як завжди.

І тут він почув це.

Шурхіт.

Тонкий, майже непомітний, як би його можна було списати на уяву. Василь зупинився. Послухав.

Нічого.

«Мабуть, вітер», — подумав він. Але тут же згадав, що вікна всі щільно зачинені. Він сам перевіряв їх ще годину тому.

Він зробив ще кілька кроків. І знову — шурхіт. Тепер чіткіше. І чітко — зі сцени.

Василь насупив брови. Його рука автоматично стиснула ліхтарик. Іншою він поправив кашкет.

— Що за чортівня… — пробурмотів він.

Звуки стихли. Але від того стало ще гірше.

Він рушив до сцени. Повільно. Кожен його крок лунав у порожньому залі, мов удар по барабану. Коли він підійшов ближче, завіса ледь помітно ворухнулася. Але не від вітру — рух був… зсередини.

Василь затримав подих. Його обличчя не виказувало страху — лише цікавість старої школи.

— Якщо це знову Тимко щось тренує, я його з декорацією прижму, — прошепотів він.

І зробив ще один крок. Прямо до завіси.