Глава 23. Колискова

Я йшла, ледве встигаючи за Юджином, він йшов чітким і твердим кроком, а мені нічого не залишалося, як слідувати за ним. Я досі не знала, куди ми прямуємо, так що, наздогнавши його, я торкаюся його руки, від чого він здригається.

- Куди ти мене ведеш?

- Я тебе нікуди не веду, ти сама йдеш за мною, - спокійно відповідає Юджин і артистично піднімає брову.

- Але все ж таки, куди ми йдемо? – не здаюся я.

- До мене, - зітхаючи, каже він і, закотивши очі, продовжує шлях.

   Я застигаю на місці з відкритим від подиву ротом. "До нього? Додому чи що?". "Звичайно, додому", - відповідає мені моя підсвідомість.

- То ти йдеш? - кличе мене Юджин, адже він відійшов вже досить далеко.

   Я кілька секунд вагаюся, потім тяжко зітхнувши, беру себе в руки і біжу за ним.

- Іду, - чітко відповідаю я, коли опиняюся з ним нарівні.

Ідемо ми зовсім недовго, і вже невдовзі ми стоїмо перед невеликим двоповерховим будинком, збоку якого був розташований великий гараж на дві машини. Юджин йде до вхідних дверей і, натиснувши на ручку, відчиняє її і заходить усередину. Я прошмигую за ним. Прихожа майже відразу переходить у вітальню, тож, зайшовши до хати, я чую чиїсь голоси. На дивані перед телевізором сидить якийсь чоловік, і ми підходимо ближче. Він відразу повертає голову в наш бік, і я впізнаю його, це Гектор - батько Юджина і до того ж дуже хороший автомеханік і чоловік. Він дивився якийсь матч, тримаючи в руці пляшку пива.

- Привіт, тату, - махає йому Юджин, а він у свою чергу уважно розглядає сина, бо я сховалася за його спиною.

- Привіт, - спокійно відповідає Гектор і намагається розглянути мене. - Хто твоя подруга?

   Я все ж наважуюсь вийти зі свого укриття і показатися давньому знайомому.

- Здрастуйте, містере Юманз, - посміхаюся я.

   Його очі округляються, адже перед ним стоїть мокра босонога дівчина, і вона, швидше за все, вкрала футболку у його такого ж мокрого сина.

- Знайомі обличчя, - чухає підборіддя Гектор і теж розпливається в посмішці. – Як мама, як машина?

- Обидві просто чудово, дякую.

- То що з вами сталося? — питає містер Юманз.

- Злива, - виривається в мене. - Просто жахлива злива.

- Невже? - Гектор підстрибує з крісла та вдивляється у вікно. - Так, злива і справді жахлива, - хитає він головою, і я відразу розумію, що вона знущається з мене.

     Юджин починає сміятися, потім його сміх підхоплює його батько, та й я не можу залишатися осторонь.

- Дав би дівчині рушник, чи що, - уже серйозніше каже Гектор. - А то ще простудиться, не дай боже.

    Юджин починає підніматися сходами, які були позаду дивана, а Гектор береться за те заняття, яким займався до нашого приходу.

- Якщо вам не спатиметься, - чоловік знову звертається до нас, - то можете приєднатися до мене.

- Обов'язково, - усміхаюся я йому.

     Ще тоді, в автомайстерні, мені дуже сподобався Гектор Юманз. Він був середнього зросту зі злегка сивим волоссям. Він був дуже милий, і як я щойно переконалася, володів хорошим і розуміючим почуттям гумору.

   Юджин киває мені у бік сходів, давши зрозуміти, щоб я йшла за ним. Піднявшись на другий поверх, ми підходимо до одного з нечисленних дверей.

- Це ванна, - каже Юджин, - там є душ та гаряча вода. А я поки що знайду тобі чисті речі.

- Дякую, - мило усміхаюся я і тягну за ручку дверей, а Юджин йде вздовж коридору, але потім різко обертається:

- І ще, - він показує пальцем на двері ванної кімнати. - Там немає клямки, але ти не хвилюйся, ми без стуку і дозволу не входимо.

   Я киваю і ховаюся за дверима. Зачинивши двері, я оглядаю кімнату. Приміщення було невелике: праворуч стояв умивальник, поряд пральна машина, на протилежному боці – унітаз, а наприкінці була ванна з ширмою. Я важко зітхаю і, підійшовши до умивальника, дивлюсь у дзеркало. Вигляд у мене був не з кращих, але найголовніше було те, що туш, якою мене нафарбувала Ханна, все ж таки не розтеклася і не розмазалася.

Поклавши мобільний телефон на пральну машину, я роздягаюся і всі мокрі речі кладу в раковину. Вставши у ванну, я налаштовую воду і блаженно зітхаю, коли на мене ллються струмені гарячої води. На вулиці я страшенно замерзла, тож, зігрівшись, у мене з'являється гарний настрій, і я починаю співати веселу пісеньку, яку вигадую на ходу. Я миюся чоловічим гелем для душу і відразу згадую запах Юджина, адже саме так пах він. Помивши голову і заспівавши останні рядки своєї пісеньки, я різко відкриваю ширму і застигаю на місці, коли бачу перед собою Юджина.

- Боже! - скрикую я і прикриваюся ширмою. - Ти ж казав, що ви без стуку не входите! – кричу я на нього.

    Він різко відвертає.

- Я стукав, - зло каже Юджин, - і ти мені відповіла.

- Я нічого не відповідала, і взагалі нічого не чула, - фиркаю я. - Може, ти нарешті вийдеш?

- Я просто приніс тобі речі та рушник – він вказує на стопку, яка лежить на пральній машинці.

    Він через плече оглядає мене, але, дякувати Богу, ширма не прозора і він може побачити тільки частину моєї шиї та обличчя. Я хочу вже кинути в нього мочалкою, але він тут же іде геть і голосно зачиняє двері. "Він що, розлютився?". Ні! Це я мушу злитися. Сподіваюся, він нічого не встиг розглянути? Інакше він буде першим хлопцем, який бачив мене голою. Я ще деякий час стою, сховавшись за ширмою, але прийшовши до тями, беру рушник, потім одягаю речі, принесені Юджином. Шорти та футболка на мене завеликі, але найголовніше, що мені тепло і я прикрита від цих хтивих очей.

    Кинувши погляд у дзеркало, і впевнившись, що вся косметика змилася, я беру телефон і виходжу з ванної. Ідучи вздовж коридору, я йду до тих дверей, до яких заходив Юджин. "І як ми поводитимемося після всього цього?". Тяжко зітхнувши, я стукаю і заходжу всередину.

    Юджин був ще без футболки і сухим рушником витирав голову.

- Ванна вільна, - кажу я і вказую великим пальцем у бік дверей.