Глава 20. Футбольний матч

- Фото просто чудові! - вкотре каже Камілла, гортаючи журнал. - Та й стаття хороша.

    Зараз вечір п'ятниці, і я навіть відпросилася з роботи, щоби сходити на гру. Ханна дуже наполягала, щоб я склала їй компанію – вона не могла пропустити тріумф Флойда.

    Ми з мамою, Каміллою та Карлі сидимо на кухні. Місіс Андерсон на сьомому небі від того, що про її найкращу подругу написали статтю у популярному журналі.

- Даремно ти так переживаєш щодо цього фото, - каже мені мама.

– Не за фото я переживаю, – я хитаю головою. – А за те, що під ним написано.

- Жюліан здався мені дуже милим хлопцем, - муркоче Моніка, скоса дивлячись на мене, як би про щось натякаючи.

- Ось тільки ти не починай!

- Все, мовчу-мовчу, - мама піднімає руки на знак поразки. - Якщо хочеш, можеш зателефонувати до автора цієї статті, тут навіть прізвище є.

- Не роби з мене параноїка, я не настільки... - я кручу пальцем біля скроні.

    Стаття була кілька сторінок. В основному вона була про новий проект та про світську вечірку загалом. Спочатку була велика фотографія, де був Дюбуа зі своєю дружиною та Ніколас із моєю мамою, але на другу сторінку якимось дивом потрапили ми із Жюліаном. Коли я читала текст, то від слів: "Завидний наречений Франції, а тепер і Америки, продовжує зводити з розуму місцевих дівчат і підкорювати їхні серця", я сміюся і закочувала очі, адже він не звів мене з розуму, а моє серце досі  вільно і на місці. Загалом, я вирішила вже не переживати щодо цієї статті та фотографії.

- Хто за вами має заїхати? - стурбовано запитує Камілла.

- Бадді та Ханна, і вони скоро будуть, - швидко відповідаю я, дивлячись на годинник.

- Я рада, що у вас з'явилися такі добрі друзі, - усміхається мама, і я бачу, що вона щиро рада за нас.

- На вулиці вже темно, - шепоче Камілла. – І страшно.

- Мам... - стогне Карлі.

- Не кажи дурниць, - мама приймає наш бік. - Нехай діти повеселяться, точніше, нехай захищають честь школи. Хто там проти кого грає?

- Орли проти Тигрів, - зітхаю я.

    Мені вже не терпиться потрапити на матч, точніше уникнути всіх цих питань та порад.

- Сподіваюся, ваші Орли закинуть кілька шайб, - Камілла піднімає келих з вином, потім робить кілька ковтків.

- Це футбол, а не хокей, - я закочую очі.

- Ох, був у мене один футболіст, без свого регбі жити не міг… - починає місіс Андерсон, але її перебиває дзвінок у двері.

"Нарешті!". Я біжу до передпокою і, не спитавши, одразу відчиняю двері. На порозі стоїть радісна Ханна і тримає щось у руках. До нас підходить моя мама, Камілла та Карлі. Привітавшись, Ханна одягає на нас шарфи, з емблемою команди, на них були вишиті орли.

- Ви точно не замерзнете? – продовжує переживати Камілла.

- Вечори ще теплі, - говорю я.

- І нам дали шарфики, - підтримує мене Карлі.

   Я ковтаю смішок.

Ми йдемо до машини, за кермом якої сидить Бадді. Ханна сідає поряд з ним, а ми з Карлі сідаємо назад. Під час усієї дороги я кручу в руках камеру, яку вчора мені дав Ілай, щоб я зняла гру. Я не могла йому відмовити, адже мені подобався цей хлопець, він був кумедний і дуже милий, даремно Ханна не дає йому шансу, хоча вона не знає про його почуття. Всю дорогу в розмові беруть участь лише Ханна та Бадді, адже тему про Флойда могли підтримати тільки вони, бо він був їх кумиром: красень школи, капітан футбольної команди...

Ми доїжджаємо до школи. На стоянці було багато машин, адже майже уся школа приїхала підтримати команду. За будівлею школи було велике ігрове поле та трибуни, які наразі були повністю забиті. Поле висвітлювали прожектори, але воно ще було порожнім – гра ще не розпочалася. У всіх були шарфи, шапочки, прапорці, дехто навіть малював емблеми у себе на обличчі. Учні весь час щось кричали, не соромлячись вчителів, які теж тут були присутні: вони повинні були стежити за порядком, але їм це погано вдавалося, дивлячись на веселі обличчя, було відразу зрозуміло, що більшість учнів були п'яні, хоча й майстерно приховували це.

Ми пробиралися крізь натовп, щоб знайти вільні місця, але їх тут не було. Через деякий час нас знайшов Ілай, він був у костюмі орла, але голову від костюма тримав у руках.

- Я думав, ви не приїдете! - перегукує він натовп.

- Він дуже довго робив собі зачіску, - сміється Ханна, показуючи великим пальцем на Бадді.

   Слава богу, він не почув цього, адже наш неординарний член команди був трохи нервовий останнім часом, точніше завжди.

- Гаразд, - відмахується Ілай. - Ходімо, я вам зайняв місця.

Він веде нас на наші місця, і вже збирається йти, але зупиняє:

- Я думав, що ти забудеш про неї, - він вказує на камеру, яку я тримаю в руках.

- Я ж обіцяла, - усміхаюся я.

- Отже, дивись, - він показує убік поля. - Мені потрібен гарний ракурс, тож ти можеш стати на сходи і знімати гру.

- Добре, - киваю я.

   Слава богу, наші місця були недалеко від проходу, і мені не доведеться втрачати друзів з поля зору.

- Знімай усе поспіль, навіть трибуни, щоб показати нашу міць, - за цих слів Ілай згинає руку в лікті і показує свою силу.

Гра незабаром починається, так що Ілай йде на своє місце, а я поки що сідаю поряд з друзями. Ми розмовляємо про різну нісенітницю, поки ще є час. До нашої розмови приєднуються наші сусіди, хоч ми з ними не були знайомі, але було дуже весело і я рада, що погодилася піти на матч.

   Звучить сигнал, і всі трибуни замовкають. На поле з одного боку вибігає людина у костюмі тигра, а з іншого – Ілай у костюмі орла. Вони, як свідчить традиція, вдають бійку і під час цієї вистави трибуни ревуть.

Я йду на свій пост і, вставши на проході, на сходах, як сказав мені Ілай, щоб нікому не заважати, вмикаю камеру і починаю знімати цю кумедну дію, яка супроводжувалася смішними коментарями з публіки.

    Після йде сама гра, але так як я нічого в цьому не розумію, я не знаю, як реагувати на ту чи іншу дію гравців, так що коли трибуни починаю ревти, я радію разом з ними. До мене часом приходила Ханна, щоб скласти мені компанію і в черговий раз потріскувати про Флойда та його сексуальність.