Глава 8. В автомайстерні

"Mrs. Sweet Tooth" - це рай не лише для дітей, а й для дорослих. Адже як говорила вивіска, саме тут печуть найкращу випічку і роблять найсмачнішу каву у всьому місті. Але найдивовижніше було те, що такі обіцянки дає кожне кафе.

   Екстер'єр закладу одразу впадав у вічі: на вулиці було виставлено багато квітів, від чого кафе пахло, а під навісом розміщувалися круглі столики зі стільцями. Всередині було дуже просторо та світло, завдяки великим вікнам. У залі завжди пахло так, що неможливо було встояти.

На роботі мені видали уніформу та бейджик з моїм ім'ям. Уніформа складалася з білої сорочки з блакитними вставками, білого фартуха та такого ж кольору банта на голову, щоб відповідати «Місіс Ласун».

   Я швидко влилася в колектив і ввелася в курс справи, що тішило мене. Приймати замовлення, а потім приносити його та віддавати рахунок – великого розуму не треба. Мені дуже подобалося тут, і робота, в принципі, була не така важка, але все одно додому я приходила вичавлена ​​як лимон, так що мене вистачало тільки на те, щоб поїсти і, дошкандибавши в кімнату, прийняти душ і лягти спати.

Я потоваришувала з однією з офіціанток: це була та дівчина, яка привела мене до Боба. Її звали Лорі. Вона була старша за мене на 4 роки. Лорі була володаркою кучерявого світлого волосся та спокусливих форм, так що дівчина не втрачала надії підчепити тут когось. Її очі-щілинки, як у хижачки нишпорили по залі, щоб знайти об'єкт, який можна підчепити. І це дівчисько зовсім не бентежило, що тут діти, і вона незворушно могла фліртувати з чоловіком, який прийшов сюди зі своєю дитиною.

   Працюючи, час біжить дуже швидко, тож я й оком не встигла моргнути, як настали вихідні.

На вечерю до Ніколаса та його дочки треба буде йти в неділю, так що Моніка в суботу потягла мене до торгового центру. Ми, напевно, обійшли всі магазини і приміряли кожну сукню, бо до кінця дня я не відчувала ніг. Навіть після роботи я так не втомлювалася. Мама була налаштована купити мені сукню до завтрашнього вечора. Вона хотіла, щоби все було ідеально. Знайшовши сукню, яка сподобалася Моніці, я з полегшенням зітхаю.

   Вийшовши із торгового центру, ми йдемо до машини. Сонце вже хилилося до заходу сонця, але при цьому досі пекло, так що на вулиці було спекотно. Поклавши пакет із сукнею та ще кількома речами на заднє сидіння, я сідаю вперед.

- Ти чуєш це? - Мама піднімає вказівний палець вгору.

- Що саме?

- Це незрозуміле клацання, - нервує вона. - У твого батька ніяк не могли дійти руки, щоб щось зробити з цим.

   У машині і в правду щось клацало, але так як я вже звикла до цього звуку, я не звертала на нього уваги.

   Мама вперше за багато днів заговорила про Роберта.

- І ще щось незрозуміле твориться з двигуном, - продовжує Моніка. - І знаєш, чия ця вина?

   Я знизую плечима:

- Це почалося після того, як ми проїхали багато тисяч миль, - гадаю я.

- Це твій батько проклинає нас, чи бачите, ми забрали його машину, - сердиться мама.

- Я не розумію в чому проблема, - щиро зізнаюся я. - Можна віддати машину в ремонт і з цим буде покінчено.

- Так ми й зробимо, - киває мама і повертає на іншу вулицю.

- Мам, - хничу я, - я і так втомилася. Можливо іншого разу?

- Я хочу покінчити із цим.

   Моніка звертає ще раз, і ми зупиняємось біля великого гаражу. На ньому висить вивіска, яка повідомляє, що це автомайстерня. Великі ворота відчинені і нам добре видно, що всередині кипить робота. Поруч із автомайстернею стояли кілька машин і байк.

Мама зупиняється перед приміщенням і, потягнувшись до бардачка, відчиняє його і щось дістає.

- Уявляєш, - каже мама, - він возив це з собою. Постає питання: навіщо?

   Мама дає мені фотографію, на якій зображено всю нашу родину. Ми посміхалися і були щасливі, але я навіть не пам'ятаю, що це за фото і коли саме воно було зроблено.

- Тоді ми ще навіть не підозрювали, що таке може статися, - я сумно посміхаюся і хитаю головою.

– Але все вже сталося, і ми намагаємося це забути, – мама вихоплює у мене фото та розриває його.

Тепер ми поділені на дві частини: ми разом з мамою, а тато один.

До нас у вікно хтось стукає, і мама від несподіванки упускає фотографію. Біля машини стоїть дорослий чоловік у синьому комбінезоні, а під низом була картата сорочка із закоченими рукавами.

   Моніка виходить із машини, а я, піднявши дві частини фотографії, кидаю їх на сидіння та виходжу слідом.

   Мама пояснює механіку проблему, а я стою неподалік, спершись об машину, і спостерігаю за ними.

- Тату! - чую я голос, що наближається. – Я знайшов ключ, який ти шукав.

   До нас йде високий темноволосий хлопець, тримаючи у руках розвідний ключ. Я одразу впізнаю його і відвертаюсь, щоб він мене не впізнав. Так ось чий цей мотоцикл! Це був той хлопець, який мало не збив мене, хоча в цьому винна я, адже саме я кинулася йому під колеса, а все це через того кудлатого...

   Спершись руками об гладку чорну поверхню, я вдаю, ніби щось розглядаю.

- Дякую, синку, - чую я голос, який належить механіку.

   Я боюся обернутися, адже точно знаю, що почуватимуся ніяково і навіть не знаю чому. Я слухаю розмову Моніки та чоловіка, але при цьому не знаю, чи є він там. Може, він пішов, і я можу видихнути спокійно? Але мама відриває мене від моїх роздумів:

- Бель! - кличе вона.

   "Чорт!". Я повільно повертаю та йду до неї. Він ще тут...

Тільки зараз я можу мигцем подивитись на незнайомця. Він теж був у робочому синьому комбінезоні, але він був одягнений на голе тіло. Я пробігаю очима по його плечах, накачених рук і мимоволі ковтаю.

- Машина скоро буде готова! - тріумфує Моніка.

   Хлопець оцінює мене поглядом, і коли наші погляди зустрічаються, я відразу опускаю очі, і вдаю, ніби щось шукаю на землі. "Чорт, він зрозумів, що я витріщалася на нього".

- Якщо машиною займеться Юджин, - гордо каже механік і кладе руку на плече синові, - то вона буде готова менше ніж за годину.