Глава 5. Несподівані «знайомства»

Наша вулиця була дуже гарна та тиха, мені вона подобалась. Будинки стояли симетрично один від одного, а у кожному дворі був ідеальний зелений газон і багато дерев, що робили нашу вулицю живою через буйство зелені.

Сусідами праворуч була велика родина, але ми з ними не були знайомі, а сусідами ліворуч знайомитися не було сенсу, бо дім був породнім: на його території стояла табличка «Продається».

Спайк виявися наполегливою та злегка неконтрольованою собакою. Можна було сказати так: не я вигулювала його, а він мене.

Ми дійшли до проспекту, де було багато людей, так що Спайк тримався більш-менш спокійно, що звичайно тішило. Але пройшовши ще трішки, він, почувши якийсь запах понісся вперед, тягнучи мене за собою.  

«Може він голодний?». Дідько, треба було подумати про це раніше. Проклинаючи себе та пса, я бігла, ледве встигаючи за ним.

Звернувши на іншу вулицю, він натикається на когось. Не встигнувши загальмувати, я врізаюсь в якусь дівчину, яка виходила з дорогої спортивної машини. Я падаю і починаю хапатися за поділ її довгої спідниці. Кава, яку вона тримана в руках, виплескується на неї, але більша частина потрапляє на мене. Білявка починає голосно кричати, а я незграбно підіймаюся з землі. Мене підхоплюють чиїсь сильні руки та допомагають підвестися:

- З вам все добре? – питає мене мій помічник, ставлячи на ноги.

- Так, дякую, - запинаючись, кажу я, і повертаю голову, щоб роздивитися мого рятувальника.

Цей хлопець був одягнений в темно-синій костюм, краватка була ослаблена, а верхні ґудзики розстібнуті. «Мабуть ця білявка дуже гаряча, так як…», - проноситься у мене в голові, але я тут же проганяю цю думку. Він був старший за мене, і це було помітно. Він був власником русявого волосся, зелених очей і від нього страшенно смачно пахло. У нього був помітний французький акцент, і це робило його якимось особливим. Як мені здалося, корінним французом він не був, бо як мені здавалось, корені французи володіли великим носом з горбинкою, яку я не спостерігала у цього молодого чоловіка.

- Жюліан! – гукає хлопця його подружка. – Тобі цікава чи добре все зі мною?

Кава залилася дівчині у її глибокий виріз на грудях.

- Вона порвала мою спідницю! – продовжувала обурено кричати білявка, витираючи серветкою місце, куди потрапила кава.

 У правій руці я тримала повідець Спайка, який спокійно стояв поруч, а у лівій – шматок шифонової спідниці.

- Вибачте, - мямлю я і віддаю господарці клаптик.

Я була вся у каві, та ще і коліно розбила, хлопець помічає це6

- Може вас відвезти у лікарню? – цікавиться він, підтримуючи мене за лікоть.

- Зі мною правда все добре, це лише подряпина, дякую. Краще подбайте про свою подружку.

- Жюліан! – кличе його білявка і хапає хлопця за лікоть. – Відвези мене додому, мені необхідно в душ, - тараторила вона.

Я тягну Спайка як можна далі від цього місця і, зупинившись на безпечній відстані, я дивлюся на цю незвичайну парочку.

Білявка з пишними  формами продовжує сваритися і сідає на пасажирське сидіння, а її молодий чоловік, обійшовши машину, підходе до дверцят водія. Обвівши вулицю поглядом, він затримує погляд на мені, я відразу червонію  і відвернувшись йду геть.

- Це все через тебе! – докірливо дивлюся я на пса. – Ти поставив мене у незручне положення, - вичитую я Спайка, а він лише дружелюбно виляє хвостом.

Закривши очі на те, що я була забруднена кавою, у мене кровоточила рада, ми продовжували нашу прогулянку. Пройшовшись по парку, почало сутеніти, так що я вирішила повертатися додому.

Спайк більше-менш заспокоївся, але раптом та іншому боці вулиці він побачив якусь кішку і погнався за нею, тягнучи мене за собою. Перебігаючи дорогу, я чую гучний скрип гальм і змушує мене застити на місці.

- Тобі що, жити набридло? – чую я сердитий голос с краплиною хрипоти.

Я дивлюся на дорогу і бачу, що за півметра від мене стоїть байк, а на нього молодий хлопець.

- Це все він, - у виправдання кажу я, вказуючи на пса.

- Божевільна, - робить висновок хлопець і скуйовдивши темно-каштанове волосся, знову заводе байк.

Я відскакую, щоб дати йому проїхати. У нього були гарні риси обличчя і чорні очі – він сердився. Хлопець був у чорній майці, яка обтягувала його груди та торс, так що коли я проводжала його поглядом, на спині я побачила частини татуювання, але що саме було зображено я так і не зрозуміла.

 Швидко дійшовши додому, я відчепила Спайка та почала шукати маму:

- Мамо! – кликала я, але безрезультатно.

- Ось так! – почула я голос, вона плутано дихала. – Ще!

Мої очі відразу збільшуються,  і я у подиві прямую туди, звідки доносився голос. Ввійшовши в вітальню, я побачила Моніку в незрозумілій позі, а поруч з нею якусь жінку.

- Мам?

- Ох, люба, - вона нарешті приймає природню позу. – Познайомся, це місіс Андерсон.

Жінка, яка знаходилася у кімнаті, була трішки повненька, у неї були червоно-каштанове волосся, підстрижене під каре.

- Ми ходимо разом на фітнес, а зараз прийшли зайнятися йогою, - продовжувала Моніка.

- Ти і є та сама Бель? – питає жінка і, підійшовши до мене, стискає в міцних обіймах. – Можеш називати мене просто – Камілла. Рада з тобою нарешті познайомитися.

- Я також дуже рада, - натягую посмішку я.

- Люба, а що з тобою трапилося? – питає мама, розглядаючи мене.

Тут я не витримую і голосно кажу, майже кричу:

- Це не собака, ні, це якийсь ураган! – злюся я. – Через нього, я – указую на Спайка, який вчасно зайшов у вітальню, - мене трохи не збили, - я задихаюся від обурення. – Господи, тобі повинні були заплатити за те, що ти забрала цього божевільно пса!

- Люба, - вона обіймає мене, - це чудова собака, просто він перенервував.

Я пирхаю.

- Мон, вже час, - перебиває нашу розмову Камілла, дивлячись на годинник.

Мама одразу підскакує.