Глава 3. Дальня дорога

 - Вибач, люба, - каже мама, - це все повинно було виглядати інакше.

Вже пізня ніч, а ми стоїмо на якійсь трасі і, сидячи на капоті машині, дивимося на зірки. Ця картина просто заворожує.

- Як на мене, це виглядає неймовірно, - кажу я, відкушуючи великий шматок.

- Нова дієта, - зітхає вона, дивлячись на свої ноги. – До речі, я вже декілька тижнів ходжу на фітнес та в тренажерний зал.

- Так, я пам’ятаю, ти казала, - киваю я. – Але я все одно рада, що змусила тебе купити колу.

- Я взяла собі дієтичну, - посміхається Моніка.

- Ну так, - знизує плечима я, - їж свій салат і запивай його дієтичною колою.

Нам потрібно проїхати через усю Америку, щоб потрапити до Нью-Йорку, так що наша подорож триватиме кілька днів, якщо не більше.

- Знаєш, - мама перериває тишу, - я дуже рада, що все трапилось саме так. У Нью-Йорку ти не побачиш таких зірок.

- Розкажи мені про нього, - прошу я.

- Ну, - мнеться мама, - людей там набагато більше ніж в Джуєлі. Так що я впевнена, що ти знайдеш собі багато друзів, і арешті заведеш хлопця.

- Що? – давлюся я гамбургером та запиваю його. – Краще я заведу собаку, з нею клопоту менше.

Мама заливається сміхом і сівши ближче, обіймає мене за плечі.

- Ох, люба, - вона цілує мене у скроню. – До речі, як там Алан?

- Ви що, з Іззі змовилися? – злюся я.

- Він хороший хлопець, - завіряє вона мене.

- Був, - фиркаю я і, відвернувшись, схрещую руки на грудях.

- Облиш, - вона легко б’є мене ліктем у бік. – Можливо ми з тобою заведемо декілька романів у Нью-Йорку, - сумно посміхається Моніка.

- Не туди я тобі «квиток» обрала, треба було їхало до Парижу – місто кохання як ні як.

Закінчивши з їжею, я відкидаюся на скло і довго  дивлюся на маму.

- Хіба тато не був коханням всього твого життя? – питаю я.

Мама довго мовчить, але все ж таки відповідає:

- З самого початку все було дуже складно, - вона опускає голову. – Я залетіла від нього, і все, що він міг мені запропонувати, це переїхати у те богом забуте місце.

- Що? – дивуюся я.

- У нього навіть роботи на той момент не було, - продовжувала вона, не звертаючи увагу на мою реакцію.

- Виходить, що я зруйнувала твоє життя?

- О ні, не кажи так. Просто я була закохана в нього як остання дурочка і закривала на все очі. Зате ти допомогла мені розпочати нове життя, - заспокоює вона мене. 

Я мовчу. «По зальоту» - ці слова звучать у мене в голові як ехо.

Моніка підіймається і хлопає себе по ногам, потім завмирає і дивиться на свою руку.

- Дурна звичка, - зітхає вона та знімає обручку з безіменного пальця. – Я навіть забула про неї.

Розглянувши каблучку, вона розмахується і кидає його у темряву. Вона відскакує на асфальті і від цього звуку я підскакую:

- Мамо!

- Камені все одно були несправжні. Підробка, така як і моє життя, і тепер я позбавилась від цієї брехні. Нове життя чекає нас! – урочисто каже вона і підіймає стаканчик з дієтичною колою.

- Так, але, схоже, я ввійду в нього у своїй піжамі з вівцями і боса, - посміхаюсь я і дивлюся на свої босі ноги.

- Ми купимо тобі новий одяг, а твою піжаму спалимо і почнемо все з чистого аркуша.

***

         Поїздка була б тяжчою, якщо б мама їхала сама, але я була з нею, тому нам було набагато легше – ми по черзі керували машиною. Коли мама була за кермом, то я лягала на сидіння позаду, але так як я там повністю не містилася, я відкривала вікно і виставляла ноги назовні та підспівувала радіо. Але коли я була водієм, мама не на жарт переживала за мене. Водити машину мене навчив батько, це, скоріш за все, єдина річ в яку він мене посвятив, і за це я була вдячна йому.

         До Нью-Йорку залишилось зовсім трохи, але через те, що подорож далася мені тяжко, я відразу ж відрубилася. 

- Люба, - хтось тряс мене за плече, - прокидайся, ми вже приїхали.

Я тут же підскакую. Виглянувши у вікно,  я бачу, що зараз глибока ніч і вулицю освітлює ряд фофанів, які абияк освітлювали дорогу та простір навкруги.

- Ти же обіцяла розбудити мене, коли ми тільки в’їдемо у місто, - буркочу я.

- Вибач, люба, але ти так солодко спала, і мені було шкода будити тебе.

Я тру заспане обличчя і, відкривши дверцята, виходжу на вулицю. Мою першу появу Нью-Йорк запам’ятає мене заспаною, в піжамі с вівцями, і до всього додається ще босі ноги, так як я майже не виходила на вулицю, так що взуття мені було ні до чого. 

На вулиці було не холодно, але все одно по моєму тілу пробігли мурах, від чого я зіщулилася. Ми стояли перед двоповерховим будинком, який по типу був схожий на всі інші, що стояли поруч.

- Привіт, милий дім, - посміхається мама і, обвівши поглядом будинок, переводить погляд на мене. – Скоро і ти звикнеш і полюбиш його.

Я киваю і йду до ганку. Мама дістає ключ і відчиняє двері. Клацнувши вимикачем, мама йде вглиб будинку. Я жмурюся від яркого світла, але коли очі звикли, я можу роздивитися приміщення.    

Тут був гарний ремонт, речей було багато: всюди стояли коробки з новими речами. Моніка віджала у батька немало грошей, і плюс до всього добра заробітна платня на її новій роботі.

- Потрібно це багато чого купити, - вона обводе руками простору вітальню. – Роботи багато.

Я жахливо втомилася, і до всього цього ще й шию відлежала, так що я плюхаюся на диван, який стоїть посередині вітальні, і закриваю очі.

- Бель, - кличе мене мама, - твоя кімната нагорі, так що не влаштовуй тут привал.

Я неохоче підіймаюся з дивана, і ми з мамою йдемо на другий поверх. Дійшовши до необхідної двері, Моніка входе всередину і веде мене за собою.

Кімната була доволі простора, так як тут майже не було речей – все було у коробках. Тут стояло тільки ліжко, велика шафа та письмовий стіл.

- Цю кімнату ти можеш облаштувати як тобі заманеться, а стіни, - вона проводи по ним рукою, - ми можемо пофарбувати в колір, який тобі подобається.