Глава 1. Кінець – початок нового

-    Бель, це те, що тобі потрібно! – подруга дає мені плаття і з силою заштовхує у примірювальну. – Приміряй його! – наказує Іззі та закриває шторку. 

Це дівчисько просто божевільна! Навіщо я взагалі зв’язалася з нею? Але нічого не поробиш – я роблю так, як вона каже. Знявши свій одяг, я надягаю коротеньке чорне платтячко. «Так, Бель, в такому вбранні світ тебе ще не бачив», - думаю я про себе. 

-    Вже час! – кричить подруга з іншого боку. – Ти просила не затримуватися, а сама сидиш там цілий день!
Я усміхаюсь, тому що саме вона була ініціатором цієї поїздки.

-    Та-дам! – протягую я та граціозно відкриваю шторку. 

-    Алан впаде, - запевняє вона і в підтвердженні своїх слів, падає на м’який диван. 

-    Він-то тут до чого? – дивуюся я і підходжу до великого дзеркала. 

«Хм, тут не тільки Алан впаде». 

-    Він вже давно поклав на тебе око, - тріумфує подруга. – Якщо він не запросить тебе на випускний, даю тобі сто баксів. 
-    Чи не зарано ти схаменулась? Літо взагалі-то тільки почалось, а випускний у наступному році, - нагадую я, клацаючи пальцями перед обличчям дівчини, щоб вона нарешті прийшла до тями. 

-    До всього необхідно готуватися завчасно, - стверджує вона. 

-    Отже, завтра їдемо за весільною сукнею? – посміхаюсь я і продовжую розглядати себе.

Чому в кожному дзеркалі я виглядаю по-різному? Я добре розумію, що вся справа в освітленні, але на диво, мені подобається та дівчина, яка дивиться на мене у відображенні. 

-    Береш його? – питає Іззі, розглядаючи нову літню колекцію. 

-    Може наступного разу, - відмахуюсь я і знову закриваюсь у примірочній. 

Швидко перевдягнувшись, я тягну подругу до виходу. 

-    Дорога дальня, - нагадую я, - а я хотіла приїхати раніше. 

-    Так, я пам’ятаю, - протягує вона. 

Вийшовши з торговельного центру, ми сідаємо у машину Іззі, точніше її батька. Її родина займалася ловлею та продажем риби, тому весь салон був просякнутий рибним запахом. 

-    Скажи «до побачення» великому місту, - змахує вона уявну сльозу.

Завівши мотор, ми рушаємо в дорогу.

З Портленду ми їдемо на захід по шосе до нашого селища. Ми живемо у Джуєлі, населення якого  ніколи не перевищувало тисячу мешканців. Населений пункт оточений лісами та заповідниками, і до того ж був департаментом риби та дикої природи. 

Мій батько родом з Портленду, а мати – з Сієтлу. Їх шляхи перетнулися і спільна дорога привела їх в це богом забуте місце. До речі, раніше тут жив мій дідусь, він був охоронцем природи, і хотів, щоб Роберт, мій батько, також продовжив його справу. Але, на жаль, Роберт не був прихильником дикої природи, так що почав займатися обробкою та продажем деревини, але цей бізнес не увінчався успіхом. Так що зараз мій батько є власником готелю, в який, до речі, приїжджає багато туристів, щоб помилуватися нашою красою. Ще у нього є магазин, який також приносив чималий прибуток, тому що товар приїжджав із Сієтла і всім це подобалось – велике просунуте місто як ні як. 

Моя мати, Моніка Солсбері, зі своєю вищою освітою могла б досягти більшого, ніж підробіток у місцевому кафе. Готує вона неймовірно. 

У вільний від навчання час, я допомагала Доріан – продавщиці у татовому магазині, яка виявилась гарною молодою жінкою. Для мене вона стала доброю подругою, так що я кличу її просто – Дорі. Моя допомога включала в себе прийом товару, розфасовка та прибирання, але при цьому я робила це як жест доброї волі,бо Джуєл не славився якимись іншими розвагами.

Через півтори години ми під’їжджаємо до мого будинку.   

-    Привітай від мене батьків, - просить Іззі, поправляючи своє світле волосся,  дивлячись  у дзеркало заднього виду. 

-    Обов’язково!   - посміхаюсь я в передчутті святкової вечері. 

Рівно сімнадцять років тому мої батьки побралися, і донині живуть щасливо. Я пишаюся нашою дружньою родиною.  Ми нічого не потребуємо, так що наш будинок порівняно з іншими виглядав сучасно. 

-    Подякуй Дональду за машину, - виходячи з автівки, підморгую я. 

-    Добре! – перекрикуючи шум старенького пікапа, обіцяє Іззі. 

Дочекавшись, коли автомобіль сховається за поворотом, я йду до ганку. Погода на вулиці, на подив, гарна, бо я звикла, що тут постійно йдуть дощі, сонця ми майже не бачимо.

Засунувши ключ у дверну свердловину, я розумію, що двері відчинені. Моє серце завмирає. Тато повинен бути на роботі, мама також… Зайшовши всередину, я почула шум на другому поверсі. Грабіжники? Схопивши парасольку, яка стояла біля входу, я попрямувала до сходів. 

Усі коштовні речі та гроші знаходилися у батьківській спальні, мабуть грабіжники не помилилися, бо саме звідти лунали звуки. Стискаючи в тремтячих руках велику складену парасольку я, різко відчинив двері, заскакую в кімнату. В цю мить два оголених тіла, які лежали на ліжку, відлипають один від одного. Від несподіваності, я сильно стискаю парасольку і вона, з гулким шумом, розкривається. Чорна водонепроникна тканина ховає від мене цю відверту картину. 

Зрозумівши, хто ці дві людини, моє серце неприємно стискається і я, розтиснувши пальці, кидаю парасольку в бік. 

-    Бель! – кричить тато, прикриваючи своє оголене тіло простирадлом.

Я відмахуюсь від нього і вилітаю зі спальні. 

Як це можна ще зрозуміти? Тато.. та хто би міг подумати… Дорі. Вона була моїм другом, другом нашої сім’ї, а зараз… Тепер зрозуміло чому тато підвищив їй зарплатню!   
Забігши до своєї кімнати, я гучно зачинила двері і, притулившись до неї спиною, сповзаю вниз. Як він міг? Краще би я цього не бачила. Все ж починалося прекрасно: мама збиралася готувати святкову вечерю, а він, на річницю їх весілля зрадив їй. Та і ще на їх з мамою ліжку!

Прокручуючи в голові побачене, я втрачаю рахунок часу. Прийшла до тями я лише коли до мене постукали. 

-    Бель, відчини! - чую я по той бік двері благаючий голос Роберта. 
Я мовчу.