Глава 2. Мова тіла

Ранок почався без слів. У залі стояла тиша, яку порушував лише звук розігріву — шурхіт кросівок, глухі удари ніг об підлогу, глибоке дихання. Тут говорили не мовами — тілами.

Вікторія швидко зрозуміла: у цьому проєкті немає друзів. Кожен дивився на кожного, як на потенційну загрозу. Француженка, яку звали Камілла, рухалася легко й різко водночас — її танець був точним, майже бездоганним.

Поруч тренувався танцівник з Італії — Лука. Він усміхався, але в його погляді читалася холодна впевненість.

— Тут виживають ті, хто не боїться забрати чуже місце, — кинув він, проходячи повз Вікторію.

Вона нічого не відповіла. Вона знала: найкраща відповідь — танець.

Під час парної імпровізації її поставили з Лукою. Його рухи були сильні, домінантні, майже агресивні. Він намагався вести, нав’язувати ритм. Але Вікторія не піддалася — вона зберегла власну лінію, власний характер руху.

Хореограф різко зупинив музику.

— Ось так, — сказав він. — Конфлікт. Напруга. Життя. Запам’ятайте.

Погляд Луки змінився. Тепер у ньому була повага

Після репетиції Вікторія отримала повідомлення від Макса: «Я дивлюся твої відео. Ти неймовірна. Але будь обережна.»

Вона стиснула телефон. Відстань відчувалася гостро, але водночас додавала сили.

Увечері Камілла підійшла до неї: — Ти інша. Не слабка. Але тут тебе будуть ламати.

Вікторія подивилася у дзеркало. Вона бачила втому — і рішучість.

— Нехай спробують, — сказала вона.

Бо тепер вона знала:

у світі великого танцю виживають ті хто не втрачає себе.