Розділ 21. Важливий крок

Якийсь час Ліана працювала з того ж готелю, зідзвонювалася зі студентами й перекладала тексти, доки няня Амалія доглядала Лео. Після вдалого вирішення важливого питання молоду маму переповнював ентузіазм, і навіть погана погода не могла зіпсувати їй настрою. Вечорами Ліана й Лео виходили на вулицю й проводили разом час, а щойно питання з дозволом на виїзд малюка знову вирішилося, вони нарешті полетіли назад у Таллінн. У результаті в Мюнхені вони провели тиждень, але не тільки через дозвіл на виїзд, а також через майбутнє розлучення.

Яна влаштувало те, що Ліана так легко погодилася на розлучення, і з натхненням збирав усі необхідні документи, уточнював важливі питання.

Варто було повернутися в Таллінн, у бабусину квартиру, як Ліана відразу ж зв’язалася з нянею, продовжувала старанно й у задоволення працювати, а також поставила собі за мету внести в своє життя кардинальні зміни. Усе кричало про те, що настав час брати життя в свої руки.

«Емоції часто керують нами. Спробуй відключити провину й сором, що засіли через якийсь вчинок, який стався в минулому, й обставини, що склалися, уже не здаватимуться такими страшними й важкими! Знаєш, адже ми самі себе обмежуємо. Якщо припустилася помилки й відчуваєш за це провину, то замість того, щоб займатися самознущанням, подивися на ситуацію збоку, винеси з неї корисний урок, зрозумій, що можна зробити краще, щоб наступного разу не наступити на ті ж граблі. Ми всі вчимося, квіточко. Скажу навіть так: доки ми живемо, нас можна прирівняти до учнів у величезній школі. Навчання ніколи не зупиняється. Без провалів і невдач немає зростання. Вони є частиною життєвого плану. Але якщо при цьому себе ще й лаяти, то сенсу в цьому не буде. Важливо навчитися відпускати весь негатив, любити себе, як найкращого друга, навіть якщо зробила дурість.

Твоя мати вирішила, що я дивна, а знаєш чому? Щоразу, коли в мене щось добре виходить, я записую це на стікерах і клею їх на стіні. Приємно протягом дня перечитати те, що в мене чудово вийшло, навіть якісь дрібниці. На зразок приготування овочевого рагу або прасування білизни. «Риточко, сьогодні ти почала читати нову книгу. Розумниця!», «Абрикосовий пиріг вийшов чудовий. Молодчина!», «Сьогодні ти зробила більше присідань, аніж учора. Так тримати, Рито. Пишаюся тобою!» Збоку, може, це справді має безглуздий вигляд, а мені подобається!..»

«Поки ти маленький, відповідальність за тебе несуть батьки. Боляче дивитися на сувору матір, яка читає нотації своїй дитині в громадській пісочниці. По суті, нічого поганого він не зробив, лише насипав пісок у штани, але влетіло йому так, що бідна дитина нестямно істерила й боялася йти додому. Вважаю, тепер має психологічну травму на все життя. Це я до чого?

Ставлення наших батьків впливає на самооцінку дитини протягом усього життя, це я вичитала в одній книзі. Якщо батько й мати були дуже суворі, син чи дочка навіть у дорослому віці боятимуться припуститися помилки через страх отримати покарання. Ось чому я завжди намагалася бути м’якшою до Лери й просила її бути терплячою до твоїх дитячих витівок, а ти іноді доводила її до непритомності...»

«Ми часто вчиняємо так, як наші батьки чи хтось із близького оточення, бо вважаємо, що в цьому й полягає істина. Але це не так. Відкріпи від себе ярлики, повір, що тобі все під силу, що ти впораєшся абсолютно з усім, і, повір мені, у твоєму житті почнуть відбуватися справжні дива! Трохи зухвалості не завадить!

Звичайно, однієї віри мало, треба ще для цього докладати зусиль, без цього нікуди, але віра й дії – ті найнеобхідніші складові, завдяки яким із будь-якої ситуації ти вийдеш переможницею!..»

Ліана не могла перестати розкривати конверти. Вона потяглася за наступним:

«Сьогодні прокинулася о п’ятій ранку, поки твоя мати спала без задніх ніг. Кілька хвилин я витріщалася в стіну, не знала, що тобі ще написати, ніби всі слова вичерпалися, ніби я втомилася, тільки незрозуміло, що саме стало причиною.

Відчуваю, що сили вже не ті. Із одного боку, мені сумно. Мій кінець уже близько, я його відчуваю. Можливо, тому останнім часом я так погано й мало сплю, але що поробиш?! За відчуттями ніби всі мої плани в цьому земному житті вже виконані, і, з іншого боку, я рада, що прожила таке довге та щасливе життя, саме завдяки вам із матір’ю та, звичайно ж, твоєму дідові. Неможливо описати словами, яку любов я досі до всіх вас відчуваю. І все ж таки душа вічна, просто вірю, що ми зустрінемося в іншому житті, як би дивно не звучали слова старої.

У будь-якому випадку, поки ми живі, незрозуміла внутрішня сила підтримує нас у дорозі. І мені хочеться просто сказати тобі, що я дуже тобою пишаюся, Ліано. Дуже-дуже. Просто за те, що ти є, просто тому, що ти така, нехай ти часто сумніваєшся в собі й надто самокритична.

Знаєш, тобі не треба ставати іншою людиною, намагатися бути краще, заслуговувати на чиєсь схвалення чи любов, прогинатися під когось. Тому що ти вже безцінна й дуже важлива у цьому світі. Твої люди знайдуть тебе з будь-якої точки земної кулі й будуть поряд стільки, скільки потрібно. Перечитуй ці слова знову й знову доти, доки не повіриш у них, бо в них є сенс, повір мені.

Зроби ласку старій, проживи це життя так, як мрієш, ніколи не ставай жертвою обставин, звертай все на свою користь. Залишайся собою, пам’ятай про своїх близьких, які так сильно тебе люблять, як і я, моя люба. Цінуй кожну секунду, проведену з ними, оскільки ми не можемо знати, в який момент їх не стане! І ніколи не припиняй вірити в себе та у свої сили. Знай, що я з тобою завжди, незалежно від того, можеш ти мене обійняти чи вже ні!..»

Останній лист виявився для Ліани найважчим. Сльози застилали огляд, безупинно лились із очей, на щоках залишилися мокрі доріжки, а в душі щось боляче кольнуло. Від усвідомлення, що Рити більше немає, вона не встигла з нею попрощатися, усе відтягувала поїздку, а потім застрягла в Мюнхені через документи, Ліана відчула себе паршиво. Як багато їй хотілося сказати Риті. Адже, по суті, бабуся все своє життя дарувала своїм близьким всю себе без залишку, навіть не вимагаючи щось натомість, виявляла терпіння, мудрість і стійкість у всіх ситуаціях, і Ліана зловила себе на думці, як же їй хочеться зараз обійняти бабусю, розцілувати в обидві щоки та висловити всі ті слова, які крутилися в неї на думці.