Розділ 20. Домовленості

Якийсь час Ліана проплакала в номері готелю. Увесь час хотілося набрати Яна й запитати, як там Лео, чи не кричить на нього стара карга за якусь найменшу витівку, чи не жорстокий він із сином, на якого йому, по правді, начхати. І щоразу вона ловила себе на думці, що малюка ніхто й пальцем не чіпатиме. Зрештою, усі троє – дорослі освічені люди, їм вистачить розуму стриматись. Це єдине, що її зупиняло від пориву набрати чоловіка першою, незважаючи на те, що її план передбачав дочекатися від нього дзвінка: він повинен зателефонувати першим. І, як виявилось, усе не дарма. Усі ті кілька годин обернулися для неї справжнісіньким пеклом, почуття провини нещадно з’їдало її зсередини, внутрішній критик несамовито репетував і кричав, що вона жахлива, огидна мати, раз віддала на розтерзання таке маленьке беззахисне створіння. І водночас вона розуміла, що залишила сина не з чужими людьми, а з його рідними та близькими. Домашнє насильство суворо заборонялося, а тому можна було не боятися, що хтось із цієї трійці якимось чином нашкодить малюкові. За цю думку вона чіплялася, як за соломинку.

Від тривоги, яка її переповнювала, Ліана згризла три нігті. Огидна звичка, але нічого вдіяти з собою молода мама не могла. Сиділа на ліжку в номері готелю, читала бабусині листи та пила трав’яний чай. Наразі це вже була п’ята чашка.

«Є кілька корисних уроків, які я винесла зі свого життя, квіточко. Напевно, збоку здається, що я мудрую, але мені просто хочеться, щоб ти не повторювала моїх помилок і відчувала набагато менше болю, ніж я.

Іноді я ловила себе на думці, що хтось нагорі перевіряє мене на міцність, підкидає випробування й чекає не дочекається, коли я зламаюся. Я вважала себе жертвою обставин, а життя – справжнім пеклом. Насправді все – у сприйнятті. Навіть у похмурій ситуації можна знайти світло. Плюс до всього розум часто домальовує в голові майбутні негативні сценарії, накручує нас, перебільшує. Не дозволяй йому цього. Завжди зберігай спокій. Саме в такому стані ти непереможна...»

«Ми часто за щось боремося, і я не можу нікого в цьому звинувачувати, бо сама така. Найлегше все контролювати, але взяти в руки абсолютно все просто неможливо. Іноді в житті відбуваються ситуації, які потрібно прожити й прийняти їх такими, якими вони є, незважаючи ні на що, і що найважливіше – не лаяти себе за невдачу, а підтримувати, хвалити й берегти, як скляну вазу, як тендітну статуетку. Не звинувачувати себе за те, що не прорахувала все наперед і не передбачила того, що в результаті завдало тобі болю. Це безглуздо. Вибач, якщо я повторююсь. Через мій вік це можна пояснити. Якщо тобі щось дорожче за все на світі, досягай свого, але не перестарайся, люба, щоб не витратити всі сили. Саме вони підтримують нас на шляху...»

Від третього бабусиного листа очі Ліани зволожилися від сліз, що підступали. Він був довшим, ніж більшість. Бабуся описувала своє весілля, білосніжну сукню, яку пошила сама ціною сколених голкою пальців та очей коханого чоловіка, Ліаниного діда, коли той з обожнюванням дивився на свою дружину, стоячи навпроти, і навряд чи стримував сльози. Після народження Лери в бабусі відкрилося друге дихання. Вона яскраво описувала свої незабутні почуття й емоції, незважаючи на те, що народила в пізньому віці й справлятися зі спритною, активною дівчинкою було непросто.

«Я вдячна за все й ні про що не шкодую!

Наскільки ти щаслива прямо зараз, квіточко? Я досить добре тебе знаю, тому припускаю, що тобі часто сумно. Що з повсякденних дрібниць допоможе тобі підняти настрій: сальса, йога, пробіжка, свіжа булочка? Ти навіть уявити собі не можеш, скільки радості в найпростішому та найдоступнішому! Повторюся, що буркотухою бути невигідно. І якщо тобі погано, просто подумай, як ти можеш підтримати себе. Це важливо, допомагає триматися на плаву, навіть коли здається, що ти тонеш. Банальну річ скажу, але кожна людина проходить через тяжкий період. Цілком кожен. Негативні почуття – частина існування, головне – не загрузнути в них. Достатньо виплеснути їх і з легким серцем іти далі. Усе, що виводить нас із себе, незручні ситуації або те, що стає болючим уроком, загартовує нас і робить сильнішим, ось як!..»

Бабусині листи вирвали Ліану з похмурих думок, і та сама тривога, яка атакувала її ще недавно, відступила. Молода мама задумалася про те, що послання Рити, як знак згори, потрапили до її рук саме в той момент, коли вона так гостро потребувала їх. Із ними вона зовсім не почувається самотньою, розбитою й безсилою. Нехай на душі досі було неспокійно через очікування того доленосного дзвінка Яна, але всі негативні відчуття ніби приглушилися, стали не такими сильними, як раніше. Наразі ніщо не могло заспокоїти нерви: ні свіжа здоба, ні прогулянка, ні сальса, ні йога, але бабусині послання, як завжди, були до речі. Залишалося тільки чекати, але слова Рити закарбувалися в її пам’яті, і в якийсь момент Ліана поринула в бабусині спогади, уявляючи її у весільній сукні.

***

Із моменту розлуки з Лео минули чотири з половиною години. Зазвичай Ліана вкладала його спати о 23:00, а якщо протягом дня малюк достатньо набігався й наситився емоціями, то на пів години, а то й на годину раніше. Зараз же вже була північ, і Ліана злякалася, що її план провалився, і сім’я легко порозумілася з примхливим малюком.

О 00:20 завібрував телефон, і Ліана зітхнула з полегшенням. Здається, ще не все втрачено! Вона набрала повні груди повітря й прийняла дзвінок.

На тому боці, на її величезну радість, діявся справжнісінький хаос: Бруна несамовито волала і, судячи з усього, була на межі нервового зриву. Від гуркоту сіпнулася навіть Ліана. Лео чудово розвивався розумово, тягнувся до оточуючих, лепетав і вже виразно вимовляв кілька слів, багато чого вмів, але з малознайомими людьми, особливо без мами поряд, міг стати некерованим просто через стресову для нього ситуацію, за що Ліана досі докоряла собі та в душі ненавиділа Яна і його сімейку за те, що саме вони піддали малюка подібному стресові.