Розділ 17. Доленосний знак

Ліана миттєво вибачилася перед жінкою, а та просто мило посміхнулася, сказала з явним іноземним акцентом, що нічого страшного не сталося, підібрала з підлоги губну помаду, ключі від машини й попрямувала до столика, який вони вже звільнили з Лео. Молода мати так і застигла. Щось у цій незнайомці привабило її. Вони точно ніколи раніше в житті не бачилися, і водночас чомусь Ліана не могла очей відірвати від цієї жінки.

Порівняно з Ліаною, що промокла під дощем, розпатланою й злою через погоду, обставини, що склалися, нервозність перед майбутньою важкою розмовою з чоловіком і примхливого сина, незнайомка випромінювала спокій, променисту радість, прекрасний настрій, неосяжну жагу життя й щиру насолоду.

Та вона вся сяяла від щастя, притягувала до себе зацікавлені погляди й бажання познайомитися з нею та мала вигляд екзотичного птаха серед непримітних, одноманітних ворон: із червоним крислатим капелюхом на голові, у довгому темно-синьому кардигані з яскравою вишивкою качок-мандаринок і білих какаду, у високих лакованих черевиках на шнурках, модній зеленій сукні на змійці й шкіряних легінсах. Її руді довгі локони вільно спадали за спину, каро-зелені очі здавалися великими на тлі мініатюрного круглого обличчя. Незнайомка вже зручно влаштувалася за столиком, зняла верхній одяг, який примостила на сусідньому стільці, а Ліана звернула увагу на якусь візитку на підлозі.

«Зверни увагу на дрібниці...» – дзвеніло у неї в голові, і Ліана беззаперечно підняла візитку. На вигляд вона нічим не відрізнялася, особливо звичною прямокутною формою, але щільний білий парфумований папір із приємним ніжним ароматом, каліграфічний шрифт, фотографія тієї самої рудоволосої незнайомки, – усе говорило про те, що оформленням візитки займалися ретельно, пропрацювали кожну деталь. «Адель, психотерапевт, психолог. Допомагаю знайти себе, вийти з тяжкої ситуації, покращити своє життя», – прочитала Ліана. До всього цього додавався телефон та імейл.

Що дивно, раніше Ліана завжди викидала подібне сміття, як вона вважала, навіть не вдавалася до подробиць, не читала вміст, але чомусь не цього разу. Її тягло до цієї яскравої, гарної жінки, на вигляд одного з нею віку, магнітом. На якийсь час молода мама завмерла й обмірковувала, як вчинити далі. Може, підійти до Адель, і що тоді? Ще раз перепросити за те, що налетіла на неї й мало не збила з ніг, повернути візитку чи сісти навпроти й зав’язати розмову? Тільки про що? І чи не дивний вигляд це матиме збоку?

Нетерплячий Лео вирвав Ліану з роздумів і вирішив її проблему. Примхливий, дратівливий через таке велике скупчення людей, волав так, що молодій мамі стало незручно, і вона почервоніла, як буряк. Хоч малюк трохи перекусив, але йому потрібна була домашня їжа та спокійна обстановка. Щоправда, залишається сподіватися, що в будинку Яна Лео отримає те, що йому потрібне.

Ліана засунула візитку Адель до кишеньки білого рюкзака, за лічені секунди накинула на плечі пальто, ще раз перевела погляд на психотерапевта. Рудоволоса красуня розмовляла з якимсь чоловіком. Імовірно, той підсів до неї, щоб познайомитися, що не дивно, адже ще зовсім недавно Ліана думала про те саме, але особисто вона гадки не мала, що її змусило застигнути на місці й думати про випадкову перехожу. «Просто ти прагнеш змін, хочеш стати такою ж незалежною і яскравою, як вона. Адель – приклад для тебе», – проскочила думка у неї в голові.

Ліана усвідомила, що не може так просто стояти й дивитися на молоду жінку. Принаймні виглядає це справді дивно. А тому застебнула ґудзики на плащі, натягла на дратівливого Лео куртку, переконалася, що він міцно пристебнутий до ременів на дитячому візку й поквапилася на вулицю.

Дощ не замовкав, парасолька ледве рятувала від холодних мокрих крапель, і все ж свіже повітря прочистило розум, провітрило думки. Незважаючи на всі зворушливі, мудрі бабусині послання, Ліана раптом усвідомила дещо дуже важливе: якщо вона прагне змін, почати потрібно з себе, із пропрацювання своїх переконань і установок, лікування травм. І в цьому, звичайно, може допомогти саме психотерапевт.

За цими думками Ліана не помітила, коли вони з сином опинилися біля будинку Яна, у вікнах якого зловісно горіло світло, ніби віщуючи про те, що на цю зустріч піде багато її сил. «Я впораюсь! Я сильна!» – повторила вона про себе, як мантру, і натиснула на кнопку дзвінка.