Розділ 11. Найщасливіший час

Мабуть, дні у Копенгагені поряд із батьками й сином стали одними з найщасливіших у її житті. Батько взяв відгул на кілька днів не тільки через дочку й онука, поряд із якими розцвітав і сяяв від радості, а й тому, що йому заздалегідь потрібно було все підготувати перед Італією. Мама пакувала речі, планувала переїзд, але більшу частину часу приділяла Лео й Ліані та намагалася розпланувати дні так, щоб вони не почувалися обділеними увагою.

За цей час вони багато разів обіграли один одного в карти, влаштували шопінг на цілий день, багато гуляли, готували свіжу випічку та організували домашній перегляд сімейних фільмів. Веселощі, сміх, теплі й ніжні спогади про дитинство батьків назавжди закарбувалися в пам’яті Ліани. Їхні розмови наскрізь просочилися любов’ю, обожнюванням, ніжністю, і в якийсь момент Ліані просто хотілося продовжити ці хвилини, сховати в кришталевій кулі, зберегти назавжди. Лео так часто заливався від сміху, що сам будинок нібито ожив, посвітлішав і радів гостям. Нарешті настав час летіти до Таллінна.

***

Насамперед Ліана окинула поглядом бабусине житло й усвідомила, що йому потрібен косметичний ремонт. Необхідно перефарбувати стіни й стелю, які місцями вкрилися пліснявою. Якийсь мотлох і зовсім потрібно викинути, але більшість меблів залишилася в хорошому стані. Маленька кухня зустріла її самотнім столом із біло-червоною картатою скатертиною, білим холодильником середніх розмірів, м’яким бежевим куточком, раковиною, стільницею вишневого відтінку та легкими біло-червоними фіранками, підв’язаними пишними червоними бантами. Бракувало запаху свіжої випічки й плову з пряними спеціями, що асоціюються з бабусею, а також прозорих банок із крупою й різноманітними видами чаю, пучків часнику та засушених трав.

Вітальня мала такий же затишний вигляд, якою й запам’ятала її Ліана. Незважаючи на те, що якийсь час тут жили чужі люди, у день свого виїзду орендарі згідно з договором найняли персонал із прибирання з клінінгової компанії, тому їх із мамою не чекали жодні сюрпризи й неприємності. У приміщенні пахло засобами для чищення, лад тішив око. Правда, диван із темно-сірою оббивкою варто замінити на новий, полагодити дверцята шафи кольору слонової кістки й викинути пошарпаний килим на підлозі з хитромудрим візерунком темно-коричневих ромбів.

Світлий столик не постраждав від часу, лампа на підлозі у вигляді гриба з вигнутою ніжкою надавала приміщенню затишку. Світло-зелені штори немов дарували ковток свіжого повітря. Висока зелена пальма у величезному горщику значно збільшилася у розмірах. Утішило те, що сімейна пара, як і обіцяла, вчасно її поливала.

У спальні в приємних ненав’язливих цитрусових тонах заскрипіло ліжко, коли Ліана на нього сіла. Потрібно або змастити його, або зовсім викинути. Шафа з білого дерева й дзеркалом на повний зріст мала майже новий вигляд. Світло-оранжевий, із ворсинками, килим теж мав не найкращий вигляд, пошарпаний і брудний, незважаючи на прибирання, але жовтий стіл зберіг свій товарний вигляд, як і біле шкіряне крісло, яке Лера, мама Ліани, купила перед тим, як у квартиру заїхали мешканці.

Найбільше Ліану хвилювала бабусина кімната, яка весь час була замкнена на ключ, й орендарям заборонялося заходити туди й проводити там час. В особисті покої Рити ніхто не заходив, і, як Ліана сподівалася, там все залишилося так, як за її життя. Варто було мамі витягти ключ із кишені, як хвилювання обвалилося на Ліану з неймовірною силою. Руки затремтіли, у горлі пересохло. Вона подивилася на Лео, який спав у дитячому візку, і зраділа, що зараз він не вимагає уваги, а дає бабусі й мамі зайнятися своїми важливими справами.

Варто було опинитися всередині – і час наче сповільнився. Здавалося, що в повітрі відчувалася бабусина присутність, у кожній порошинці й речі, які залишилися цілими й неушкодженими. Лера, мама Ліани, не хотіла нічого викидати. Нехай хоч щось залишиться від тої, хто подарувала їй життя. Старе крісло-гойдалка, зношена вовняна хустка, теплий темно-сірий кардиган на ґудзиках на дивані смарагдового відтінку; рожеві бігуді, червоні помади на трюмо. У комоді темно-зеленого кольору речей не було, оскільки Лера перевезла їх у Копенгаген. Окинувши кожну річ і деталь поглядом, очі й дочки, і внучки Рити наповнилися сльозами від спогадів, що прокинулися. Скільки вони так простояли, сказати неможливо, але в якийсь момент просто міцно обнялися й подарували одна одній утіху в цих обіймах, поки Лео не прокинувся.