Розділ 7. Виклик

Атмосфера в будинку з кожним днем загострювалася все більше. Ян демонстративно виявляв пасивну агресію, пронизував Ліану незадоволеним поглядом, грюкав дверима, а в якийсь момент і зовсім перестав з нею розмовляти, робив вигляд, що не помічає дружину, що її й зовсім не існує. Він не хотів і впускати Амалію в будинок, але погроза старенької викликати поліцію подіяла на Яна, як відро холодної води, і тому він перестав поводитися, як упертий дурний осел, і здався.

Ліана тим часом вже прекрасно розуміла, чим все може обернутися. У неї два варіанти в ситуації, що склалася: поступитися чоловікові, розрахуватися з нянею й знову страждати, впасти у зневіру й відчай, без хвилини перепочинку, або йти напролом і пережити бурю, що назрівала. Вона вже знала, що на це відповіла б їй Рита: «Другий варіант, квіточко. Тільки другий! Немає ніяких сумнівів, що ти з цим обов’язково впораєшся!»

Три години в будні дні дали змогу Ліані нарешті відпочити від материнських турбот, випити гарячу каву на самоті, сходити в магазин, просто прогулятися, записатися в салон краси, зробити манікюр і педикюр, і навіть подрімати на другому поверсі будинку, поки Амалія гралася разом з Лео або гуляла з ним.

Словом, часу на себе в молодої втомленої мами стало набагато більше, і сама Ліана переконалася в тому, що прийняла правильне рішення, незважаючи на те, що чоловік у цьому питанні категорично її не підтримав і продовжував поводитися, як абсолютно стороння людина.

***

Настала осінь. Ліана шукала в інтернеті для Лео ясла, а коли очі почервоніли й почали сльозитися від перенапруги й утоми, вирішила зробити тимчасову перерву. Не варто було втрачати можливість прогулятися красивим містом, поки няня гуляє з сином. Щойно Амалія піде до себе додому, на Ліану знову обваляться материнські турботи, і карета перетвориться на гарбуз. А тому молода мама почала збиратися.

Минулого тижня Ліана замовила послугу стиліста, і вже через пару днів молода жінка, яка зналася на цьому, пішла разом із Ліаною по магазинах, допомогла дібрати речі за її фігурою, кольором очей і бог знає за якими ще параметрами.

Ліана раділа обновкам, як дитина. Вона нарешті почала перетворюватися на цікаву й привабливу жінку, а її життя почало потихеньку змінюватися в кращий бік.

Похід в салон краси додав їй упевненості й надії на краще. Каштанове волосся вона перефарбовувати не стала, але після відвідування перукаря довге волосся стало трохи нижче лопаток, а кінчики так природно закрутилися у великі кучері, що відпала необхідність робити щоденну укладку. Зникла та меланхолійність і страждальний вираз із обличчя, темні кола під очима й набряклість. Денний непомітний макіяж тільки підкреслював її великі красиві зелені очі, пухкі губи й витончений носик.

Ян останнім часом став часто йти з дому й пізно повертатися, але Ліану це найменше хвилювало. Вони ніби стали чужими людьми, абсолютно холодними. Байдужість одне до одного так і сочилася з кожної пори шкіри. Із цієї ситуації були лише два виходи: звернутися до сімейного психолога й спробувати відновити стосунки, або ж розірвати їх раз і назавжди. Від другого варіанта в Ліани досі підступала грудка до горла, через страх, що сама з маленьким сином не впорається і втратить той комфорт, який має зараз.

«Усе якось саме вирішиться. Що б не сталося, ти зможеш пройти через це!» – прочитала вона в черговому листі бабусі й зібралася з духом. Принаймні вона не єдина в світі, хто проходить через подібне.

Чорні легінси, оливкового кольору гольф із горловиною, бежевий плащ на ґудзиках і світлий шарф з ніжними відтінками виділяли Ліану на загальному тлі перехожих. Від черевиків на високому, але зручному каблуці вона відвикла, проте відчувала себе богинею, особливо коли привертала чоловічі зацікавлені погляди й посмішки, а також жіночу заздрість, від чого навіть чомусь стало весело, ніби вона перемістилася назад у шкільні роки й утерла носа хвалькуватим дівчатам, які робили капості за її спиною. Ліана ніби ожила й дихала на повні груди, а все завдяки бабусиним листам, які вселили їй упевненість у собі.

Вона прогулювалася центром Мюнхена, де через приїжджих туристів яблуку ніде впасти. До вух доносилися шум і крики, але її це анітрохи не чіпало, навпаки, радувало, що вона вирвалася на прогулянку, про яку мріяла. Ліана окинула поглядом улюблені пам’ятки, які вже бачила безліч разів, і все ж розглядала їх так, ніби вперше опинилася в цьому місті.

Одна тільки Нова Ратуша чого варта?! Виконана в неоготичному стилі, вісімдесятип’ятиметрова вежа, із фасадом довжиною майже сто метрів, прикрашена неймовірними шпилями, орнаментом і скульптурами, захоплювала своїм виглядом кожного разу, варто було тільки на неї подивитися.

Неможливо обминути й Стару Ратушу. На перший погляд не скажеш, що цій будівлі, виконаній у готичному стилі, уже сімсот років. Розум постійно підкидав картинки, який вигляд мала Стара Ратуша в далекому минулому і як у той час жили люди.

Біля фонтану «Рибка», як завжди, товпилися люди й кидали у воду монетки на щастя та удачу. Ліана теж вірила в подібні забобони. «Відбувається те, у що віриш!» – згадала вона слова з дитячої казки, яку їй читала перед сном мама, і Ліана часто прокручувала ці слова в голові. Вона протиснулася повз туристів, кинула монетку й пішла далі.

Церква Святого Петра, Колона Святої Діви Марії – усе це знаходилося на центральній площі під назвою Марієнплац. Недалеко розташовувалися ринок Віктуалієнмаркт, три церкви Азамкірхе, Святого Михаїла й Театінеркірхе, площа Полководців, пивна Хофбройхаус. Варто було прогулятися й повз ці місця, але час закінчувався.

У повітрі так характерно пахло свіжою випічкою й солодощами, що Ліана навіть замружилася від задоволення, як кішка. Вона насолоджувалася свободою й можливістю ось так просто прогулятися, без нервів і хвилювання, дитячих капризів і криків. Здавалося, ніщо не могло зіпсувати її чудового настрою, але це все-таки сталося.