Розділ 4. Те, що на долоні

Лео з цікавістю й неприхованим захопленням розглядав навколишній світ, зі свого дитячого візочка махав перехожим пухкою ручкою й широко посміхався, чим викликав у них розчулення. Малюк розвивався чудово, цікавився всім і особливо обожнював гратися з іншими дітьми. Вдома за лічені хвилини він міг розірвати на шматки кілька книг, розкидати по підлозі ручки й олівці, поцупити з нижньої шухляди шафи одяг і заховати його в іграшковий куб з круглим отвором. Непосида чимось нагадував шкодливого єнота. Але на вулиці малюк змінювався, здавався спокійним, стриманим, навіть вихованим і привертав до себе увагу.

Ліана зупинилася біля порожнього дитячого майданчика, відстебнула ремені безпеки, витягла звідти сина, поставила на землю й уже хотіла взяти за ручку, як той відштовхнув мамину долоню й побіг у пісочницю, із захопленням розглядаючи іграшки, принесені іншими дітьми: пластмасові відерця, вантажівки, брязкальця. Вони самотньо лежали й чекали, коли хтось візьме їх у руки.

Молода мама пожалкувала, що нічого не взяла з собою. Через лист бабусі з голови вилетіло, що небажано йти гуляти з порожніми руками, інакше Лео швидко набридне прогулянка, і він почне вередувати: його потрібно чимось зацікавити. Однак у пісочниці малюк затримуватися не став, побіг до гойдалки, і Ліана миттю кинулася слідом, щоб нічого поганого не сталося. Із таким непосидою потрібно бути насторожі. Іноді діти без нагляду батьків можуть потрапити в жахливі ситуації, тому не варто ризикувати.

Гойдаючи сина на гойдалці, Ліана замислилася над словами Рити. Вони наскрізь просякнуті світлом, любов’ю, турботою, мудрістю й тією самою підтримкою, якої Ліані так не вистачало. Здавалося б, у свої роки бабуся наперед продумала таку, на перший погляд, дрібницю, хоча насправді дрібницею ці листи не назвеш. Єдине, вона не знала, коли саме Рита почала їх писати: відразу після смерті діда чи трохи пізніше. Маму питати марно. Вона дбала про свою матір, але не опікувалася нею безмежно, тож у тієї був особистий простір.

Інтуїція підказала, що, найімовірніше, бабуся писала послання протягом останнього року. І якщо тільки після першого у неї очі на мокрому місці, то що буде далі?! Попереду на неї чекали ще двадцять шість листів.

Червень тішив приємним сонячним теплом, яскравою зеленню і пишними квітами з ніжним ароматом. Батьки прогулювалися з малюками: хтось ніс дитину, хтось вів за ручку. Ліана подивилася на наручний годинник й усвідомила, що настав час обіду, а тому взяла Лео на руки, незважаючи на те, що син пручався, брикався й хотів назад на дитячий майданчик, а другою рукою штовхала вперед візочок. Усадити його все одно зараз ніяк не вийде, залишається нести. Нарешті малюк заспокоївся й знову розглядав світ пронизливими ясно-блакитними очима, зворушливо обійнявши мамину шию пухкими рученятами. Ліана тим часом замислилася над прочитаним.

Слова Рити міцно закарбувалися в голові. Вона дійсно зациклилася на своїй проблемі, занурилася в роль жертви й не помічала тих самих чудес, про які писала бабуся.

«Подивитися на ситуацію під іншим кутом», – замислилася Ліана. У цьому є здоровий глузд. У якийсь момент Лео знову заворушився. Нести пухкого малюка вагою десять кілограмів настільки непросто, що рука вже неабияк боліла, а поперек нив. Тоді молода мама пересадила сина в дитячий візок, і їй стало легше.

Ліана занурилася у свій стан і оцінила, що зараз відчуває. Від емоцій, що переповнювали її, вона ледь не задихнулася. Неймовірна дика втома, зневіра, апатія, безнадія міцно встромили в неї свої гострі, як лезо, кігті. Від жалю до себе сльози навернулися на очі, від відчаю хотілося все кинути й бігти світ за очі. Нарешті, подихавши кілька хвилин, щоб прийти до тями, Ліана прийшла до парку, недалеко від будинку, сіла на лавочку й вчинила так, як і вказала в своєму листі Рита, – спробувала поглянути на ситуацію під іншим кутом.

Вона дивилася на себе збоку, на ту себе, яка заплуталася, втомилася й потребувала підтримки близьких, втіхи, відпочинку на кілька днів, без цих дитячих капризів, істерик і обтяжливих турбот, у розмові з чоловіком, який відсторонився від неї, і водночас побачила, як багато можливостей втрачає, просто занурившись у ці похмурі емоції.

Вони з сином у красивому парку. Повз них пробігають спортсмени, а, може, просто ті, хто вийшли на пробіжку, щоб підтримувати свою фізичну форму. Проходили господарі з милими пухнастими собаками з чистою шерстю. Усміхнена молодь і закохані пари додавали цьому місцю свого особливого шарму. І принаймні у неї є Лео, вона не обтяжена необхідністю заробляти на життя, над головою мирне небо, усього в достатку, і насправді не все так погано, як вона сама собі намалювала.

Обманювати себе безглуздо, марно знецінювати свої почуття, утому так просто нікуди не подіти, відпочинок дійсно потрібен, але вперше за час декрету молода мама усвідомила, що цей період, як би не було важко, не триватиме вічно. Лео підросте, і стане легше. І якщо навіть бабуся витримала стільки всього на своєму віку, то чому вона не впорається?! Що, якщо кожна людина дійсно обдарована величезною силою й сама до кінця не усвідомлює, на що здатна?! На подібні думки її наштовхнув саме бабусин лист.

Лео почав вередувати. Ліана підвелася з лавки й уже попрямувала до будинку, як погляд зачепився за магазин із канцелярськими товарами. Не зволікаючи ні хвилини, молода мама ввійшла всередину, залишивши на вулиці дитячий візок, взяла сина на руки, а той із задоволенням розглядав зошити й блокноти та тягнувся до них, щоб спочатку обслинити, а потім і зовсім порвати, що він зазвичай любив робити.

Серед різноманіття канцелярських товарів Ліана побачила записник у твердій темно-коричневій обкладинці з золотистими ієрогліфами, що відрізняло його від інших блокнотів і зошитів. Однією вільною рукою Ліана перегорнула сторінки. Вони виявилися білосніжними, тканинна червона закладка надавала їм якоїсь коштовності, а три аркуші з мотивуючими наклейками взагалі її підкупили.