Розділ 3. Перший лист

Ліана пролила стільки сліз, що не порахувати, використала дві пачки сухих серветок і все ніяк не могла заспокоїтися. У голову вперто лізли найсвітліші спогади про бабусю, і найприкріше було те, що вона пропустила похорон. Зірватися в Данію так скоро вона не змогла, слід було відновити загублені документи, а тому довелося дізнаватися про все зі слів мами і, звичайно ж, підтримувати її, бо Риті було набагато важче, ніж Ліані. Через організацію похорону Лера вибилася з сил, і мати з дочкою практично не відходили від телефону. Ліана дзвонила мамі кожного разу, щойно це виходило з маленьким Лео на руках. Ян, як і раніше, працював і зустрічався з друзями, а на новину про смерть бабусі Рити відреагував сухим «Співчуваю», після чого поцікавився, чи не залишила та випадково який-небудь спадок, що приголомшило Ліану. Образа на подібне байдуже ставлення, безсердечність і жадібність пропалювали в грудях діру, а невидимий тупий біль вижимав усі соки, витягував сили.

Купа листів прийшла швидко, лише через кілька днів після новини про їх існування, а тому Ліана погодувала сина томатним супом із відвареною курятиною, змінила йому підгузок, переодягла в комбінезон, посадила в дитячий візок і вирушила до відділення пошти для отримання посилки.

Уже вдома, коли малюк заснув, тремтячими руками Ліана розв’язала мотузку, яка тримала купу листів, відклала в бік конверт із написаною в правому верхньому куті цифрою 1 і рішуче налаштувалася прочитати те, що, можливо, розіб’є їй серце на сотні дрібних уламків.

Поки Ліана читала, сльози невпинно капали на літери, нещадно розмивали чорнило. Бабусин почерк, її звична манера спілкування боляче зачіпали за живе. Виявилось, що вона так багато не знала. У найтяжчі часи бабуся справлялася зі своїм горем сама, якось знаходила в собі сили йти далі, не здаватися, надавати допомогу своїм рідним, підтримувати їх і піклуватися.

Рита почала писати листи своєму покійному чоловікові, Ліаниному дідові, коли той помер приблизно три роки тому, і вирішила не зупинятися на цьому. А пізніше їй в голову прийшла ідея продовжити це заняття й написати послання для своєї внучки, щоб та ніколи не падала духом.

Спочатку бабуся вважала це дурницею. Зазвичай онуки розраховували на спадщину, а не на якісь там безглузді папірці, і все ж сенс у всьому цьому бачила. Ліана часто засмучувалася через дрібниці, як уважала Рита, не могла знайти собі місце, чіплялася то за одну професію, то за іншу: від торгового представника компанії до ілюстратора, у якого посередньо виходило передати замовникові бажану якість роботи. Вона й гадки не мала, чим хоче займатися, що саме буде приносити їй і задоволення, і водночас щедру винагороду за свою працю.

Крім того, Ліана також намагалася написати любовний роман, як і дві її шкільні подруги, але й тут її чекав підступ: ідеї стрибали, наче дикі зайці, і скільки б вона не намагалась, нічого не виходило. Вона вивчала мови, насолоджувалася самим процесом, мала чудову пам’ять і посидючість, намагалася влаштуватися репетитором у декілька компаній, але на той момент відкритих вакансій було мало, а їй запропонували занадто низьку зарплатню.

Маючи це все на увазі, бабуся не втручалася у справи внучки, боялася тиснути на неї, давати непрохані поради, які ані Ліана, ані її мати Лера не любили. Вона зважилася викласти в листах усе, що просилося вилитися назовні, щоби хоча б після своєї смерті якась її частина назавжди залишилася з рідними, попри деякі накопичені заощадження та квартиру в Таллінні, яку здавали в оренду подружній парі, поки Рита жила зі своєю дочкою й зятем у Данії.

«Пробач свою сентиментальну стару, але, як виявилося, листи – чудовий спосіб позбутися важкого тягаря на душі і висловити наболіле, хвилююче. Для мене це немов робота з психологом: допомагає вилити весь біль на папір та внутрішньо очиститися, ожити заново. Залишається здогадуватися, прочитаєш ти їх коли-небудь чи ні, але я боюсь, що не встигну сказати тобі все, а стільки хочеться. Востаннє ми бачилися з тобою ще за життя твого діда, але я рада, що хоча б нерідко зідзвонювалися. І все-таки є стільки всього невисловленого, що я посоромилася тобі говорити і вирішила це викласти у вигляді тексту. Тому що вимовлені слова, можливо, і закарбуються в голові, але можуть вивітритися, а написане можна запросто перечитати багато разів. Передусім мені хочеться сказати тобі, що в будь-якому випадку, незалежно від обставин, усе буде добре. Пам’ятаєш, як у дитинстві розбила коліно й гірко плакала, боялася, що помреш, і насилу повірила моїм словам, що через якийсь час біль зникне й нога буде як новенька? Так ось, ми часто застряємо в проблемах і думаємо, що просвіту не видно, тільки це неправда…

Є великий плюс дожити до такої глибокої старості. Починаєш інакше дивитися на багато речей і не звертати уваги на дурниці й дрібниці. Замолоду всі зазвичай метушаться, кудись поспішають, у гонитві за кимось або чимось, часом навіть божеволіють і не бачать найголовнішого, очевидного, того, що прямо в тебе перед носом.

У гонитві за «успішним успіхом» навряд чи помітиш, як квітка розпускається; із надією чимшвидше закінчити важливий проєкт проґавлюєш шанс насолодитися незвичайним запахом свіжості після зливи. Раніше я навіть уявити собі не могла, які чудеса нам дані і як багато ми не цінуємо, не звертаємо на нього увагу.

Я знаю, дорога, як важко тобі іноді буває, ти борсаєшся, як жаба, що потрапила в банку зі сметаною, і з усіх сил намагаєшся вислизнути з полону, поки не збиваєш рідину в масло, а після цього, коли все-таки впоралася зі своїм завданням, зализуєш рани, жалієш себе, збираєш по шматочках і ставиш собі питання, чому життя несправедливе.

Ти потребуєш підтримки, а всі навколо зайняті своїми справами. Я це усвідомила після смерті твого діда. Начебто й подруг було багато, і ви у мене є, але ніщо не здатне заповнити почуття втрати й самотності, як усвідомлення того, що насправді людський дух набагато сильніший, і нам дано впоратися з усім, що випадає на нашу долю.