Розділ 2. Сумна новина

Після розмови перед очима Ліани все потемніло. Рано чи пізно це все одно сталося б, утім прийняти очевидне виявилося занадто боляче, наче земля втекла з-під ніг.

Улюблена бабуся померла у шпиталі сьогодні вночі, поки мама Ліани тримала її за руку.

У свої сто п’ять років Рита мала напрочуд бадьорий вигляд, здоровий розум і тверду пам’ять, до самого кінця читала книжки, займалася танцями, вела щоденники. Одним словом, захоплювала власним прикладом не тільки родичів, а й молодь, яка рівнялася на бабусю й хотіла бути схожою на неї в старості.

До того ж бабусі не потрібні були ні підгузки, ні доглядальниця, однак мама ні на крок не відходила від неї останні два з половиною роки, тому що вік уже був немалий, і Рита, звичайно ж, почувалася самотньою після того, як овдовіла, хоч прямо й не говорила про це своїй дочці.

Ліана обожнювала бабусю. Спогади з дитинства обпекли розпеченою кочергою. Ось вона, маленька, сидить на кухні в бабусиному будинку й уминає за обидві щоки рум’яні підсмажені оладки з домашньою сметаною; вчиться готувати млинці під її наглядом; із палаючими від щастя й захоплення дитячими очима дивиться на подарований триколісний велосипед; сидить у Рити на колінах і ридає, тому що її в шию вжалила оса; засинає в ліжку, поки бабуся ніжно гладить її по голові й співає колискову.

Бабуся володіла неймовірним голосом, у дитинстві мріяла стати вокалісткою, але це так і залишилося мрією. Принаймні у свята й кожного вечора перед сном, коли Ліана гостювала в неї, а це відбувалося щоліта й на канікулах, слухала таке красиве виконання пісень, що аж подих перехоплювало. Так само, як у сусідів, які жодного разу не звинуватили Риту в тому, що та голосно співала, а насолоджувались і навіть заздрили її талантові.

Подумки Ліана вже давно налаштовувалась, що бабусі Рити в одну мить не стане. Мама готувала доньку, але м’яко, щоб не перегнути палицю, бо декрет для Ліани виявився справжнісіньким випробуванням.

Ліана сіла на підлогу, не торкаючись кави, зігнула коліна, поклала на них голову й дала волю сльозам. Почувся звук босих стоп, що наближалися, і дитяча долоня ніжно погладила маму по голові.

– Вона залишила для тебе дещо. Просила обов’язково передати. Це лише купка листів, так, мотлох один, не знаю, навіщо тобі це. Можу відразу їх викинути, якщо хочеш, – сказала мама під час розмови, але Ліана відразу відкинула цю ідею, запевнила, що нічого викидати не потрібно, нехай при першій же нагоді відправить листи поштою.

Батьки жили в Копенгагені сім років, і тільки останні два з половиною роки – разом із Ритою, а Ліна з чоловіком і маленьким сином – у Мюнхені. Родом із Талінна, сім’я не забувала батьківщину, часто приїжджала до своїх близьких, але при цьому любила досліджувати світ і багато подорожувати, відкривати для себе нову культуру, традиції та кухню.

Три роки Ліана теж жила в Данії разом із батьками, але в окремому приватному орендованому будинку за містом, а потім випадково познайомилися на бізнес-конференції з німцем. Закрутилися романтичні стосунки, якийсь час вони з Яном зідзвонювалися й переписувалися, а потім чоловік зробив їй пропозицію й покликав переїхати до себе.

Насправді Ліана не мала шансів протистояти харизматичності й чарівності привабливого чоловіка. Високий, статний, темноволосий, із очима кольору молочного шоколаду, довгими віями, красивими губами, рівним носом, правильними рисами обличчя. Старший за неї на три роки, із легкістю заводив нові знайомства, розмовляв шістьма мовами: німецькою, англійською, французькою, італійською, японською, китайською. Дійсно, пристрасть до вивчення мов їх об’єднувала. Міг зачарувати будь-кого з перших хвилин. В одязі віддавав перевагу картатим сорочкам, джинсам та кросівкам.

Спочатку Ліана не могла натішитися. Не те, щоб їй не подобалося в Данії, навпаки, вона обожнювала й культуру місцевих, і їхні особливості, і кухню, але без особистих стосунків почувалася там самотньою. Поруч із Яном життя заграло яскравими барвами, раз у три місяці вони виїжджали до Альп, взимку – часто каталися на сноубордах, влітку – вирушали в гори, влаштовували пікнік на самій вершині, подорожували Європою доти, доки тест на вагітність не показав дві смужки.

Дев’ять місяців вони спеціально не виїжджали за кордон, щоб поберегти молоду майбутню маму, а після народження Лео так і зовсім усе покотилося в прірву. Незважаючи на досвід своїх подруг, у яких уже давно були діти, Ліана вірила, що дитина не буде турбувати її ночами, а якщо це все-таки станеться, то Ян допоможе, як і обіцяв, та все виявилось інакше.

Лео виявився вимогливим малюком і віддавав перевагу проведенню часу з мамою, на слінгу чи на руках, що її засмучувало. Про свої інтереси й бажання довелося на якийсь час забути, точніше на всі півтора року. Що вже говорити про самореалізацію.

Ян виявився морально не підготовленим до народження малюка, вважав за краще весь час працювати в своєму кабінеті в їх приватному двоповерховому будинкові, а у вільний час – зустрічатися з кращими друзями дитинства.

Ліана ж залишилася наодинці з дитиною, у якої то різалися зубки, то болів животик, то потрібно було робити щеплення, то погуляти, то просто провести з ним час, не говорячи вже про інші клопоти, такі як зміна підгузків, введення прикорму й приготування свіжої їжі для малюка.

Іноді вона зовсім не розуміла, чому син репетує і як його заспокоїти. Додати до цього розвиток малюка, регулярні ігри з ним та ночі, коли Лео був особливо неспокійним.

Одним словом, молода мама божеволіла від нестерпної перевтоми, якої ніяк не могла передбачити, й емоційного виснаження, часто хворіла через ослаблений імунітет і мріяла хоча б годину побути наодинці, відпочити від малюка та материнських турбот. Але це було неможливо. Було так тяжко, що хотілося вовком вити. Як наслідок, Ліана часто зачинялася в окремій кімнаті після того, як уклала Лео спати, і давала вихід емоціям, не стримуючи сліз, незважаючи на те, що потім вона прокидалася з хворою головою.