24 вересня

Макс узяв пиво і оглянув зал у пошуках найтемнішого кута. Хотілося кудись забитися, напитися і забутися. Тішило тільки одне: завтра субота, а значить, кінець чергового тижня, що висмоктує життя.

Далекий столик біля вікна виглядав досить сумно. Саме те. Шлях до нього перекривав громіздкий більярдний стіл, кій до якого зламали в бійці ще місяць тому, але господар не мав часу й грошей, щоб купити новий. Зліва на стіні під небезпечним кутом висіла величезна картина у важкій рамі, перекриваючи світло від поганого бра і кидаючи додаткову тінь на диван. Справа від стелі до підлоги спускалася важка темна портьєра, що створювала ілюзію чорної дірки. Саме під настрій…

Макс пробрався вздовж стінки, акуратно поставив на столик літровий келих і майже повністю поринув у крісло, коли штора заворушилася і в зал прослизнула лиса голова, а потім з'явився і щуплий дядечко цілком.

— Сорян, не знав, що зайнято, — буркнув Макс українською, підводячись.

— У вікно дивився. Любувався, — несподівано також українською відповів незнайомець, — Спостерігав, як сутінки теплим, шорстким, бузковим язиком злизують з вулиці всі деталі, залишаючи лише темні контури. Добре, коли мало світла.

Чудіков Макс розпізнавав одразу, їм навіть не обов'язково було щось казати. Було щось таке в очах. А цей на додаток дав вербальну підказку.

— Письменник?

— Хто? Я? – здивувався лисий. — Ні-і-і, я ...еее ... турист. А ви?!

— А я — письменник. Фантаст. Але поки що – оператор лінії продукції на конвеєрі.

До Вроцлава Макс приїхав майже рік тому. Автомаціон «Гестамп» обіцяв непогану зарплату та прийнятні умови. І в принципі все це дав. Але робота була настільки нудною, виснажливою та безперспективною, що всередину організму слизьким гельмінтом забралася холодна байдужість. Макс перестав чогось бажати і це його вбивало.

— Фантаст?! – захоплено вигукнув дядько. – А це ж ідея! Це мені дуже цікаво!

— Це чому?

— А ви про що фантаст? — питання лисий проігнорував, — Я сподіваюся, не про драконів, мечі, магію і цих… єдинорогів?

— Це не фантастика, це фентезі. Я пишу про космос, технології. Наукова фантастика…

— О-о-о-о! — Дядько викотив очі, а потім дивним рухом зверху вниз простягнув долоню — Давид!

Макс не одразу й зрозумів, що це знайомство.

— Макс. Е-е-е-е. Максим Лук'янов.

***

— Ну добре, а ось, припустимо, відпрацьоване ядерне паливо!

— А технології визріли?

— Неодмінно!

Новий знайомець був уже добре напідпитку, але ніяк не міг припинити свій допит із пристрастю, початий кілька годин тому. Максу ця гра «А ось що було б якби...» вже починала набридати.

— Тоді в космос. Твердофазний ядерно-реактивний двигун, що відповідає агрегатному стану палива. Звичайно ж, я говорю про вантажні кораблі. Пасажирським потрібен високотемпературний газ, чи, в ідеалі, плазма.

— Я блідію! Фантазія без меж! Почекай! Я через п'ять хвилин врнусь! У мене є для тебе пр… пр.. продовження!

Давид пішов у туалетну кімнату, а Макс безжально поплескав себе по щоках. Незважаючи на два літри пива і вже графинчик айвової «Сопліці», що вже стояв на столі, п'яним він себе не відчував. А відчував… щасливим! Так! Його мізки працювали, вони були потрібні, потрібні комусь. Дратувало тільки те, що незрозуміло, навіщо.

— Тепер дивись!

Давид з'явився несподівано і Макс вирішив, що все-таки на мить задрімав. Але, головне, схоже, лисий був абсолютно тверезим.

— Дивись! Важливе питання! За свою творчість ти хочеш слави чи грошей?

— А те й те не можна?! — Макс піднявши брову глянув на співрозмовника.

— Не можна.

— Шкода! Тоді слави...

— Забудь! Можу дати гроші!

— Не зрозумів.

— Ділова пропозиція! Дивись на мене! Пропозиція! Я щодня… Скільки ти зараз отримуєш на своєму заводі?

— 150 злотих на день.

— О Боже. Скажи у чомусь… я не знаю, у євро!

— Ну, 35 євро за зміну...

— О! Я щодня надсилатиму тобі список із п'яти запитань, а ти мені писатимеш розгорнуту фантастичну розповідь, де даси відповіді на ці запитання. Кожен день! Платити я готовий сто євро на день! Писати – це те, чого ти хотів?!

— У чому каверза?! – Макс таки трохи пригальмовував…

— У тому, що ці розповіді побачу лише я. Ти ніде їх не друкуєш, нікому не показуєш, не даєш почитати, не викладаєш у цю мережу. Тобто, НІЯКОЇ слави. Для слави пиши про щось інше, якщо лишиться час.

— Щось я навіть...

— Добре, двісті!

— Згоден!

***