ГЛАВА 5. Інший світ

Спершу не було болю. Було лише сухе повітря — важке, наче зола, що зависла в легенях, обпікаючи кожен вдих. Кай лежав нерухомо, загорнувшись у клапоть старої ковдри, і слухав, як у грудях хрипить власне дихання. Його тіло — ще вчора очищене, підтримуване алгоритмами, відстежуване системою — тепер працювало само. Без нагляду. Без компенсації. Воно знемагало.

Його тіло зламалось на третій день. Спочатку це була лише ледь відчутна слабкість, немов відлуння далекого дзвону, а потім вона переросла в нестерпну гарячку, що охопила його, як лісова пожежа. До вечора Кай вже не міг піднятися, прикутий до глинистої підлоги невидимими ланцюгами. В ізольованій капсулі мегаміста він ніколи не знав справжньої хвороби. Імунітет? Це була функція системи, закладена на рівні алгоритмів. Щоденне дезінфікування, ретельний контроль температури, стерильне повітря — усе це знищувало не тільки віруси, а й саму здатність боротися з ними, перетворюючи організм на беззахисний механізм.

Кай лежав у напівтемній глиняній хатині, прислухаючись до гуркоту власного серця — важкого, мов удари молота по ковадлу. Його трясло, як осиковий лист на вітрі. Кожен вдих був як ковток полум'я, що обпікало горло. Він не розумів, що з ним відбувається. У капсулі таких відчуттів не існувало. Біль був тут чужий, але такий справжній, невідворотний.

— Він горить, — прошепотів хтось у темряві, наче тінь. — Система з нього стерла все. Навіть бактерії. — Нехай бореться, — рішуче відповіла жінка. — Інакше він ніколи не стане живим.

Його обережно напоїли терпким, гірким трав'яним настоєм, що викликав нудоту, але дивним чином дозволяв дихати вільніше. Мокра тканина прохолоджувала його гарячий лоб, а чиясь рука міцно тримала його власну, даруючи невідоме досі відчуття підтримки. У снах він марив, чув голос ШІ, бачив нескінченні білі стіни і відчував, як мегамісто дихає замість нього. Але тут, у цій маленькій хатині, все було інакше. Грубий матрац під ним, запах диму в повітрі, і найголовніше — відчуття, що він не під контролем. Вперше.

На п'ятий день гарячка спала, відступаючи, як нічний морок перед світанком. Кай повільно розплющив очі. Перед ним сиділа вона. Жінка з ніжними сивими пасмами на скронях, з обличчям, якого не було в жодних базах даних. Міра.

— Ну от, — сказала вона, і в її голосі бриніла спокійна мудрість. — Тепер ти — один із нас. — Я... я думав, я вмираю, — прохрипів Кай, відчуваючи слабкість у кожній клітині. — Ні, Каю, — відповіла Міра, і в її очах танцювали іскорки давньої правди. — Ти просто вперше… живеш.

Його тіло було знесилене, мов стара ганчірка, вичавлена до останньої краплі. Але десь глибоко, у животі, народжувалось нове відчуття. Не контроль. Не стабільність. А вразливість. І з нею — несподівана, безмежна свобода.

Коли Кай нарешті зміг ходити, голод уже роз’їдав його зсередини, перетворюючи на звіра. Це був не той голод, що колись у мегамісті виникав як миттєве попередження — системне сповіщення, яке за кілька хвилин вгамовував автоматичний ін'єктор поживних сумішей. Ні. Цей голод був іншим — гливкий, темний, тваринний, він скручував нутрощі, крутив у шлунку й запалював зап’ястя тремором.

Він звернувся до Міри: — Де їжа? — Тут не «є їжа», — відповіла вона, її голос був спокійний, як давня ріка. — Тут ти її сам добуваєш.

Йому дали ніж. Тупий, старий, але — справжній. Його лезо вже було темне від часу й іржі, немов пам'ятало безліч історій. — Сьогодні — твоя черга на полювання. Трохи згодом підеш із Таром. Він покаже.

Губи його потріскалися після перенесеної хвороби, перетворившись на шорсткі, болючі рани. Порожнина рота — мов попіл, сухий і нестерпний. Язик — липкий, роздуті смакові рецептори ніби стукали у свідомість кожним імпульсом: "Пий. Пий. Пий." Це був чистий, нестримний інстинкт.

Але води не було. І не було кому її дати. У капсулі спрага ніколи не виникала. Алгоритми зрошували тіло автоматично, не допускаючи навіть думки про нестачу. А якщо вже думка прослизала — то з нею приходила гідрорідина, з правильним смаком, температурою, калорійністю. Без запаху. Без тіла. Вона була ілюзією, як і все інше.

А зараз… Кай підвівся. Кожен рух — як розрив м'язів. Вони пекли. Шкіра палала від зневоднення. З-під пахв тягнувся важкий, гіркий запах. Свій запах. Справжній. Він не був оброблений, не приглушений. Він належав йому. І вперше — не викликав огиди. Лише тишу, прийняття.

Вдалині, між деревами, Кай побачив двох постатей. Вони йшли повільно, кривими, втоптаними доріжками, несучи між собою важку ємність. Воду. Неможливо було помилитись — вона хлюпала зсередини, блискала в металевому відрі, і виблискувала… наче щось неймовірне, щось неземне.

Горло стиснулося саме по собі. Руки не піднялися — не було сил зробити жодного руху. Але очі… Очі сказали все. Вони зустрілися — чужі, загартовані обличчя і його власне, виснажене, змучене спрагою. І щось у тому погляді, здавалося, зрушило. Мовчазне розуміння.

Один з них підійшов. Став поряд. Мовчки поставив відро на землю, ледве чутно буркнувши: "Бери." І пішов. Ні пояснень. Ні запитань. Ні співчуття. Лише… жест. Простий акт людяності.

Кай не повірив одразу. Йому здавалося, що це пастка — чергова симуляція, перевірка на людяність, тест реакції. Можливо, ШІ просто хоче пограти з ним. Але сонце пекло нещадно. Дихання стало важчим, кожен вдих був боротьбою. І тоді тіло сказало своє останнє слово — вперед.

Він опустився на коліна, занурив долоні у відро. Вода була мутна, з піском, зі сміттям, на поверхні плавали уламки кори і нитка з брудної тканини. Але він не вагався. Він пив. Не ковтав — вбирав її кожною клітиною. Рідина текла по підборіддю, розчиняючись у пилу, що вкривав його обличчя. Гаряча, майже кисла, але справжня.

Горло обпікало від сухості. В очах стояли сльози — не від емоцій, а від того, що тіло не встигало звикнути до правди, до такої простої, але непереможної потреби. Його трусило. Він упав лицем просто в край відра, вода стікала під комір, обпалювала потилицю. Але він пив. Бо більше не міг не пити. Бо тіло згадувало, що значить — жити власною волею.