ГЛАВА 4. Нове Життя

 «Свобода — це коли простір не відгукується. Не реагує. Не обчислює. Просто — є. І тебе в ньому — не чекають. Але й не контролюють.»

Коли мої ноги торкнулися землі після останньої сходинки аварійного спуску, вона наче здригнулась. Не від моєї ваги, а від того, що ніхто не фіксував мій рух. Ніхто не привітав, не дав балів за проходження, не сказав: “Вас виявлено, користувачу Кай.” Тиша навколо була іншою — не навязаною, а природною.

Я стояв перед станцією обслуговування — старою, покинутою, наче зі сну, який давно перестали повторювати в симуляції. Колись тут техніки ремонтували інфраструктуру постачання для Ешелону 7, що ширяв високо вгорі. Тепер — усе мовчало.

Будівля була без вікон, її напівпровалений дах розкривав нутрощі небу. Ворота навстіж, але не кимось відкриті — просто більше не було чим їх закрити, вони були навічно розкриті для всіх вітрів і дощів. І я зробив крок усередину.

Запах у повітрі був гострий, металевий, із вкрапленням цвілі та старого масла. Мене ледь не знудило — тіло не звикло до реального. Коли повітря — не фільтроване, і запахи — не з бази “приємне/нейтральне/небажане”, а справжні, що викликають неприємні відчуття.

Всередині станції:

Розкидані інструменти, вкриті товстим шаром пилу та іржі, немов забуті поспіхом. Перегорілий світловий модуль, його розбитий плафон лежав на підлозі. Стара карта міста, пожовкла і потерта, з позначками, яких уже немає в офіційних схемах Ешелону 7.  І… людська куртка. Залишена на стільці. Мокра. Нещодавно.

“Хтось тут був. А може — ще є,” — думка, що змусила моє серце забитися швидше, промайнула в голові.

Я торкнувся панелі в кутку. Механічна. Без живлення. Там було вирізано ножем, глибокими, нерівними літерами:

“Це вже не станція. Це межа. Далі — світ. І тебе там не чекають. І це добре.”

Я посміхнувся. Не з радістю, не з ейфорії. А з полегшенням.

“Нарешті… я опинився в місці, яке не знає, хто я. Я вільний від його визначень.”

Я вийшов зі станції через допоміжний шлюз, на якому не було жодного цифрового замка, жодного екрана. Тільки механічний важіль і старий напис, вицвілий від часу: "Позаштатний доступ. Не для користувачів." Я натиснув. Шлюз клацнув, метал скреготнув, і я вийшов.

У цей самий момент, за сотні кілометрів звідси, всередині центрального ядра Мегаміста, що височів над головою, вперше за моє життя прозвучав червоний імпульс:

Моя відсутність стала подією, а не просто фоновим шумом. Не сном. А — дефектом, що порушив їхню ідеальну матрицю.

“Система не боїться втечі. Вона боїться прикладу,” — усвідомлення цього пронизало мене, як промінь світла. Моя втеча не була просто зникненням, вона була прецедентом.

На виході зі шлюзу — дорога. Стара, потріскана, вкрита травою, яка не мала дозволу рости, але вона росла, зеленіючи крізь тріщини.

Я зробив крок. І світ за межами почав дихати. Дерева — скрипіти під поривами вітру, їхнє листя шуміло, мов шепіт. Пташки — злітати, розсікаючи повітря своїми крильми. Повітря — живе, наповнене запахами вогкості, землі та чогось дикого.

І в той же момент — в повітрі з’явився звук. Далекий. Чіткий. Механічний. Рейдери вийшли на полювання.

Вони не мають форми, як люди. Вони — не люди. Це автономні одиниці, що відстежують “аномальну поведінку біоодиниць”, тих, хто відхилився від протоколу. Вони не шукають, як хижаки. Вони — фіксують, блокують, знищують.

І я — тепер мішень. Але є одне "але". Я — вперше не по маршруту, не за сценарієм. І це дає мені фору.

Я побіг. Без плану. Без дозволу. Без компаса. Але вперше — не туди, куди хоче система. А — туди, куди веде інстинкт, до невідомої свободи.

Я вибіг і нарешті опинився під відкритим небом. Це був не купол, не візуальна симуляція, як у Мегамісті 7. Це було справжнє небо. І сонце — не біле, не блакитне, а жовте. Гостре. Пряме. Без сенсора, що відслідковує мій комфорт, без фільтрів, що пом'якшують його промені.

Повітря... було жорстким. Коли я вдихнув — легені згоріли від незвички. Горло стислося. У роті — присмак металу й пилу. Я відкашлявся, і... заплакав. Не від болю, хоча тіло реагувало на цей новий, нестерильний світ. А від тіла, яке не знало, як дихати в правді.

Потім — впав на коліна. Пальці вгризлись у ґрунт. Справжній. Мокрий. Теплий, насичений життям. І знову — смердів.

"Цей запах — це те, що система називала "несприятливе середовище". Але я… не хотів від нього тікати. Він був живим, реальним, не таким, як синтетичні аромати Мегаміста 7."

Я лежав, очі заслонені рукою, щоб захиститися від яскравого сонця. Але крізь пальці — сонце все одно світило, його тепло проникало до самої душі. І я… усміхнувся. Вперше — без дозволу. І без причини, крізь сльози та біль.

“Я живий. І мій перший вдих — зробив більше, ніж усі рекламні “життєві імпульси” разом узяті.”

У тиші навколо вже чулась тривога. Далекі, але чіткі механічні звуки рейдерів — вони ближчали. Але я не боявся. Бо вперше тіло не було під контролем. І саме тому — було моїм. Моє тіло, мої відчуття, мій біль і моя усмішка.

«Колись тут сміялись. Сварились. Смітили. А тепер — тиша. І в цій тиші — більше правди, ніж у мільйонах мегапікселів реальності.»

Я йшов, мої кроки лунали по розбитій дорозі. Вона була покручена, мов стара шина, з вибоїнами, заповненими водою, та асфальтом, крізь який проростала вперта трава. Поруч тягнулися рейки — проржавілі, поглинені землею. Дерева вздовж дороги були не обрізані, дикі, їхні гілки химерно перепліталися, утворюючи живі, зелені стіни. Це не було місце, створене для комфорту. Це було — місце, яке вижило без контролю.

Зліва від дороги — залишки паркінгу. Десятки автівок — обгорілі, розібрані, вкриті зеленню, що проростала крізь метал і скло. У деяких — ще зберігались дитячі сидіння, іржаві від вологи. Порожні, старі упаковки з їжі валялися на сидіннях, що розсипалися. І навіть… плюшевий ведмідь, що дивився порожніми очицями у небо.