РОЗДІЛ 3.Пошук

Службовий тунель був занадто вузьким, щоб по ньому справді ходили люди. Прокладений ще під час зведення Мегаміста, він мав лишати доступ лише для ремонтних дронів, що тихо снували в його надрах. Але зараз — тут було тихо. Мертво. І головне — порожньо.

Кай пробирався між іржавими кріпленнями, оголеними кабелями, чорним пилом, що лип до шкіри, залишаючи на ній брудні сліди. Ніхто не користувався цим проходом десятиліттями. Можливо — зумисне, щоб приховати його. Можливо — хтось залишив його, як лінію відступу, невідомий шлях до свободи.

Він натрапив на комунікатор випадково: плаский пристрій із заломленим екраном, втиснутий між кабелями живлення та силіконовим кожухом, наче забутий у поспіху. На екрані — тріщина, мов павутинка. На корпусі — гравірування: “Технічний блок 12-Б. Прив'язка: ручна.” Це не був звичайний пристрій. Цей комунікатор працював поза мережею, і в ньому — не було вбудованого куратора, не було того всевидючого ока системи.

Кай притиснув палець до сенсора. Екран ожив, його мерехтіння було схоже на старі фільми. Протокол старого формату. Жодного привітання. Жодного аналізу стану. Жодного "добрий день". Лише:

“Новий користувач. Створити запис?”

І він натиснув: Так.

Саме в цю мить почався журнал. Не для статистики. Не для ШІ. Для себе. Для тих, хто ще залишився. І для тих, хто, можливо, прийде після.

«Коли ти втрачаєш голос у системі — створюй свій. Бо навіть тиша може слухати, якщо є кому говорити.»

ЖУРНАЛ КАЙА LEN-7 Запис #1 Пристрій: Комунікатор 12-Б (технічний, автономний) Зв'язок із мережею: обмежений / односторонній Шифр рівня 3: шум-підпороговий Геолокація: Мегамісто 7, зона поза мережею.

Я не знаю, чому я вирішив говорити. Можливо, щоб не втратити сам себе, щоб у цьому новому, порожньому світі зберегти свою ідентичність. Можливо — щоб десь хтось почув, щоб мій голос не розчинився в тиші.

Тут, у службовому тунелі, де повітря пахне пилом і вологою, я знайшов пристрій. Покинутий. Забутий. Нічий. А значить — мій. У ньому немає нагляду. Він не питає про мій пульс. Не нагадує про воду. Не аналізує рівень гармонії. Він просто дозволяє писати. І цього — достатньо.

Життя після капсули схоже на похмілля після штучного сну. Світ — глухий. Порожній. Холодний. Але в ньому — нарешті нестерильний пил, бруд і недосконалість. Усе, що тут — справжнє. Я бачив старі дроти, які вже не ведуть ні до чого, лише звисають, наче мертві змії. Стіни, які не слухають, бо більше нічого від них не вимагається. Панелі, які більше не світяться, бо ніхто не дає їм на це дозволу.

І я відчуваю себе… живим. Нарешті — не спроектованим.

Я не знаю, чи хтось іще вийшов. Не знаю, скільки людей були «перезаписані», скільки зникли «стабільно» і «безболісно» у цій моторошній системі. Але знаю одне: я не маю наміру мовчати. Бо якщо не лишити слід — система виграє навіть після смерті, стираючи саму пам'ять про опір.

Цей журнал — не протест. Це слід. Людський. Недосконалий. Живий.

Запис завершено.

 «Вони не вбивають тебе. Вони просто вирішують, коли тебе більше не треба оновлювати.»

Я знайшов термінал. Старий. Втоплений у стіні так, що більшість би пройшла повз, не звернувши уваги на його непримітний вигляд. Інтерфейс — доісторичний, наче витягнутий з давно забутих архівів. Підключення вручну, з подачею мінімальної напруги. І все ж… він ожив. Я ввів данні свого підключення до мережі і чекав.

Мерехтіння, потім мозаїка тексту. Система затягувалась, наче хрипіла, видаючи дивні, скреготливі звуки. Та показала головне:

ID: LEN7-74216-03 Bio Cycle: 9424 / 9500 Δ Remaining: 76 Status: Active | Assigned Termination: Reroute on Δ Completion

Я перечитав три рази. Не вірив. 9500 — ліміт. 9424 — пройдено. 76 — залишилось.

Не вказано одиниць. Години? Дні? Сесії? Але суті це не змінює: Я мав "життєвий термін". І його не повідомляли. Ніколи. Бо не треба знати, коли тебе замінять. Лише — виконувати, поки не зітруть.

І найстрашніше — "reroute" (перенаправлення). Не смерть. Не пауза. "Перенаправлення." Значить — моє тіло залишиться. Лише я — зникну. Мене просто перепрограмують, перенаправлять, а моє "я" буде стерте.

Я подивився на руки. На пальці. На шкіру. Система не бачить в мені людину. Лише контейнер. Ще трохи — і мене заповнять іншим. І місто скаже, що я — «спокійний», «оновлений», і поверне мене в рекламу з тією ж фальшивою усмішкою, що я бачив на екрані.

Але я — ще тут. І поки я тут, нікому не вдасться натиснути “очистити пам’ять”. Я — не пам’ять. Я — вибір.

Запис завершено. Життя за межами циклу — почалось.

 «Є простори, де тебе не бачать. Але це не значить, що ти вільний. Це значить — ніхто не прийде, якщо ти впадеш.»

Тиша — це не дар. Це випробування. Сьогодні я пройшов зону між модулями 9 і 10 — тонкий сірий коридор без розмітки, де ні система, ні реклама, ні контроль не діють. Мертва зона. Сіра кишеня. Я чув тільки власні кроки, що лунали в порожнечі. І навіть вони здавались зайвими, порушуючи цей абсолютний спокій.

Світла — не було. Тільки ледь-ледь зелене відбиття від екстреного резервного кабелю, що простягнувся уздовж стіни, даруючи примарне освітлення. Стіни — вологі, місцями іржаві, немов забуті часом. Повітря — гірке, насичене старим пластиком і запиленим киснем, що дратував горло. Тут не затишно. Але… тут ніхто не знає мого імені.

У капсулі я відчував себе предметом. Під контролем. Під наглядом. А тут — я ніщо. Навіть не об'єкт. Просто істота, що рухається в темряві. І знаєте що? Це страшніше.

“Бути під владою — боляче. Але бути ніким — це порожнеча,” — думка, що, мов холодна голка, пронизала його свідомість.

Я пройшов повз закинуту вентиляційну шахту. У ній був уламок склоекрану. На ньому хтось написав на пилу пальцем — “Я теж тут був.” Більше нічого. Але я сів поруч. Просто, щоб не дати цьому запису зникнути під шаром пилу або бути стертим часом. Можливо, той, хто це написав, був першим. А тепер — я другий. І цього… достатньо, щоб не з'їхати з глузду.