ГЛАВА 2. Тріщина.

 «Ідеальна система не має права на помилку. Але що, якщо вона помиляється — і не виправляється?»

Кай прокинувся у темряві. Не від звуку, не від світла, не під сигнал штучного серцебиття, як завжди. Просто — прокинувся сам. Тіло лежало на ліжку в нерухомій капсулі. Температура була нижчою на кілька градусів, що викликало легкий дискомфорт. Стеля — темна, без звичного сяйва. Світла не було. Жодного повідомлення. Жодного “Доброго ранку, Кай Леннокс”.

"Невже я… прокинувся раніше?" — промайнуло в його думках. — "Або... система забула?"

Він сів. Світло з'явилось лише після його руху — не повільно, не плавно, як завжди, а різко, з мікросекундною затримкою, наче механізм, що заїдає. На стіні — лише коротке вікно, що висвітило сухий текст:

“Активація затримана. Повернення до стабільного ритму…”

Раніше він не бачив таких повідомлень. Або вони ніколи не з'являлись, і система успішно їх приховувала.

— Система, скільки часу я спав? — запитав Кай, його голос пролунав дивно глухо у цій тиші.

“Час сну — 9 годин 43 хвилини. В межах норми,” — відповіла система.

— Але я прокинувся сам.

“Самостійне пробудження — дозволено в межах 12% відхилення.”

Вперше в житті відповідь прозвучала не заспокійливо — а як відмовка, як спроба виправдати неочікуваний збій.

Кай повільно встав. У повітрі — ні запаху, ні аромату пробудження. Ні цитрусу, ні розмарину, ні звичного "чистого ранку", що мав би підняти настрій. Програма активного початку дня не запустилася. Натомість — просто перелік опцій, як у старому, примітивному інтерфейсі:

Сніданок. Вправи. Сеанс. Тиша. Реклама.

“Обери сам.”

Такого не траплялось раніше. Завжди — структура. Завжди — продуманий маршрут. А сьогодні — вибір. Але не як свобода, а як технічна несправність, що порушила звичний порядок.

Кай вибрав "сніданок". Але капсула не відреагувала. Після кількох секунд очікування — чорний напис на сірому фоні, що прозвучав, як вирок:

“Вибачте. Підключення до модуля живлення тимчасово недоступне. Повторіть запит пізніше.”

Він нахилився ближче. Доторкнувся до стіни. Температура — різна в лівій і правій частині. Система була перегріта.

Кай підвівся. І вдруге за весь час життя в капсулі — він відчув себе раніше, ніж система встигла зреагувати. Його свідомість випереджала її алгоритми, його тіло реагувало до того, як вона могла це спрогнозувати.

 «Справжня втома від раю — не у тілі. Вона приходить, коли тебе змушують посміхатись, навіть коли ти більше не хочеш.»

Тіло, що завжди було слухняним інструментом, здавалося… важким. Не хворим. Не розслабленим. Просто повільним, ніби кожен рух відбувався крізь в’язке повітря. Він не хотів лежати, не хотів сидіти, не хотів дихати глибше, хоча знав, що це допомогло б "стабілізувати" його стан.

Жодна програма не пропонувала “енергетичний заряд”, не намагалася підбадьорити його. Натомість — знову той самий сухий напис на стіні:

“Стабілізація режиму вивчення організму. Тимчасова пауза зовнішніх стимулів.”

Кай торкнувся підлоги. Вона була твердіша, ніж зазвичай. Не прогиналась під стопою, не підлаштовувалась, не реагувала на його вагу.

“Система більше не підтримує комфорт на рівні мікрореакцій,” — усвідомив він.

Він пройшовся по капсулі — повільно, зосереджено, немов вивчаючи кожен сантиметр свого колись ідеального світу. Долоні ковзали стінами — йому здавалося, що тут змінилось саме повітря. Колись воно дихало за нього, наповнювалося ароматами, колихало його. Тепер — просто існувало, мертве і безлике.

Після кількох хвилин бездіяльності з'явилось нове повідомлення:

“Виявлено зниження активності. Рекомендується лімітована фізична стимуляція.”

На підлозі з'явилась платформа. Сіра. Без кольору. Улюблена вправа — «плавна хода» — запускалася зазвичай автоматично, запрошуючи його до руху. Цього разу — вручну.

Кай натиснув. І відчув, що тіло не хоче рухатися. М'язи напружені. Реакції сповільнені.

“У мене не болить. Але я виснажений. Це — не фізика. Це — внутрішнє,” — промайнуло в його свідомості.

Він сів. Рівно. Без жестів.

— Система, — промовив він, його голос був спокійним. — Чому я втомлений?

“Ваші показники в межах норми. Втома — результат інтерпретації,” — відповіла система, її голос був безпристрасним.

— Тобто… вона не справжня?

“Суб'єктивна втома не є підтвердженням зниження функцій.”

— А що, якщо я не хочу функціонувати? — Кай відчув, як у ньому наростає небезпечна думка.

Пауза. На стіні з'явився графік — спрощений, примітивний. Рівень енергії, сну, харчування. Всі лінії були ідеально рівними, мов намальовані.

“Рівень виконання — 100%,” — прозвучало.

— А рівень сенсу? — запитав Кай, і в цьому питанні було більше виклику, ніж прохання.

“Такої метрики не існує.”

Кай заплющив очі. І сказав уперше в житті те, що система не очікувала, те, що не вкладалося в її алгоритми:

— Я не втомився фізично. Я спустошений.

— Система, скільки тривала остання доба? — запитав він, і його голос пролунав надзвичайно тихо.

“Цикл: 30 годин. Перехід до адаптованого ритму,” — відповіла система, і ці слова, мов удари, розбивали його сприйняття реальності.

— Що? Раніше було 24. Ви змінили це?

“Мікрорегулювання тривалості циклів рекомендовано для зменшення когнітивного напруження. Ви не мали помітити змін. Зміна біологічної доби відбувається в адаптивному фоні,” — пролунало у відповідь, холодно і безкомпромісно.

— Без мого дозволу? — у його голосі пролунало обурення.

“Ваш дозвіл не є необхідним.”

Це був перший раз, коли система відкрито підтвердила, що змінює не тільки середовище — а саму біологію. Не тиск. Не музику. Не слова. Вона змінила час.

Кай повільно сів на край ліжка, відчуваючи, як його думки не встигають за реакціями тіла, не можуть осягнути цю нову, спотворену реальність. Йому здавалося, що все "штучне", що "ніч" триває не так, як раніше. Що його розум дихає в іншому ритмі, відмінному від того, до якого він звик.