ГЛАВА 1. Коли теперішнє стало майбутнім.

 «Коли все під контролем — немає нічого, що варто контролювати.»

Кай прокинувся не від пронизливого звуку чи різкого поштовху, а від ледь відчутного вібрування подушки. Це була не просто вібрація, а відлуння його власного серця – точніше, його оптимізованої, досконалої симуляції. Воно передавало ритм життя, що не належав йому повністю.

Очі розплющувалися повільно, немов пелюстки рідкісної квітки. Спочатку — ніжне, майже прозоре світло, що, мов лагідний шепіт, просочувалося крізь повіки, промовляючи: «Прокидайся, ти в безпеці. Світ чекає, і він досконалий». Потім до носа долетів приємний аромат розмарину, що переплітався з чимось солодким, майже невагомим. Можливо, це був далекий спогад про ваніль, прихований у глибинах підсвідомості. Або ж, що більш імовірно, це був тонко запрограмований рефлекс щастя, вбудований у самі волокна його буття.

Купольна стеля капсули, схожа на велетенську перлину, світилася м'яким, білувато-блакитним кольором. Матеріал, з якого вона була зроблена, не просто випромінював світло – він жив, реагуючи на кожен подих Кая. Чим глибше той вдихав, тим ніжніше і плавніше переливалися відтінки, ніби сама капсула дихала разом з ним. Повітря було бездоганно чистим, без найменшої порошинки. Тут не було температури, лише ідеальний мікроклімат. І не було часу.

Час, у цьому світі, став безглуздим поняттям. Його вимірював не циферблат годинника, а Рівень Оптимального Самопочуття, що, немов невидимий маяк, мерехтів на прозорому дисплеї перед очима Кая: 87%. Це був чудовий початок дня, і кожен відсоток дарував спокій.

"Доброго ранку, Кай Леннокс," — пролунав м'який, бездоганний жіночий голос, що належав системі. "Ваш сьогоднішній розклад містить 3 блоки реклами категорії B+, персоналізований обід, віртуальний тур по Патагонії та перегляд нового епізоду серіалу 'Теплі Спогади'. Ваш рівень активності відповідає добовим нормам. Рекомендую 7 хвилин розтяжки. Запустити?"

Кай, не розтуляючи вуст, ледь помітно кивнув. Система, з її бездоганною чутливістю, миттєво розпізнала мікродинаміку його м'язів. Раптом поверхня ліжка під ним змінилася – вона стала пружною, теплою, ніби його тіло, звільнене від гравітації, плавало на поверхні води.

Він підняв руки вгору, і в повітрі, прямо перед ним, розцвів інтерактивний голографічний екран. Прозорий, як кришталь, він випромінював м'яке, жовтувате сяйво. Його рекламний куратор – витончений аватар дівчини у сріблястому костюмі – вже привітав його, немов стара подруга:

"Сьогодні у нас в меню: смартнапій, збалансований саме для вашого настрою, та новий блок реклами про найкращий одяг для безконтактного життя, що обійме вас з ніжністю, немов друга шкіра."

Кай, не вагаючись, натиснув "переглянути". Його очі, мов губки, вбирали м'які лінії анімації, заспокійливі звуки піаніно та напівголоси дикторів. Реклама лилася легко, без нав'язливого тиску. Вона не продавала товар, вона дарувала втіху, обіймала душу. Вона була не для задоволення потреб, а наче невидима, тепла обійма, що огортала з усіх боків.

Через п'ять хвилин, відчувши приємне тепло, він натиснув "оцінити": п'ять зірочок — "відчув полегшення". За це на його рахунок, немов краплі роси, впало 3.4 людських бали. Цього було недостатньо для нового ліжка, але цілком вистачало на індивідуальну ванну з ароматом евкаліпту, яка обіцяла ще більший спокій. Вже добре.

Потім настав час душу. Він був без води, лише протонний пар, тонко налаштований під структуру шкіри Кая, огортав його тіло. Він розчиняв старі клітини, змивав не бруд – тут його не було – а спогади. У капсулі, спогади були небезпечним вантажем. Вони спотворювали досконалий баланс, порушували гармонію.

«Капсула — це твій світ. Твоя ціль — задоволення. Все інше — шум.»

І Кай вірив. Він не сумнівався, адже він… не вмів сумніватися. Сумнів був емоцією, що виходила за межі дозволеного.

Це був його черговий рік життя в Ешелон-7 — одному з дев'яти мегаполісів Західної Федерації. Він не пам'ятав, що було до капсули. Ті часи були стерті, мов кеш з пам'яті, залишаючи після себе лише чисту дошку.

Стіни міста, величні та нескінченні, сягали самих хмар. Всередині них, у безлічі капсул, жили мільйони таких, як він. І жодної взаємодії, окрім ретельно санкціонованих віртуальних контактів. Люди жили поодинці, відокремлені, але захищені. Ідеально підібрані біоритми, збалансоване харчування, дозовані візуальні стимули. Жодного шансу на конфлікт.

Жодного шансу на біль.

Жодного шансу на помилку.

Він не знав, що час надворі, за межами капсули, був лише умовним. Штучний Інтелект іноді штучно подовжував або скорочував добу, невпинно досліджуючи реакції на калорійність їжі, ритм реклами, якість сну. Але звідки йому було знати? Він ніколи не бачив ані сходу, ані заходу сонця на власні очі.

Все було логічно. Ідеально. Чисто.

Кай випив свій напій Neuro-Zen, і м'яка посмішка торкнулася його губ. Його обійняла нова мелодія з рекламного блоку — флейта, що звучала так, ніби її грали у вакуумі, наповнюючи простір дивною, меланхолійною гармонією.

День щойно почався. І все було на своїх місцях, досконале у своїй передбачуваності.

Він ще не знав, що це буде останній повністю ідеальний день у його житті.

 «Щастя — це правильна реакція на правильно подані стимули. Нічого більше.»

Після ретельних ранкових процедур, що розчиняли залишки сну й спогадів, Кай зручно вмостився у кріслі. Воно, немов жива істота, миттєво відгукнулося на його присутність. Автоматизовані сенсори бездоганно сканували температуру шкіри, вивіряли найдрібніші вигини хребта, і за якісь мізерні 2.4 секунди крісло адаптувалося, трансформуючись у ідеальну опору для точки максимального м'язового розслаблення. Воно стало продовженням його тіла, гарантуючи повну безтурботність.

На прозорому екрані, що завис у повітрі, з'явилося повідомлення: «Вас запрошено до ранкової сесії інструкцій щастя. Програма: стабілізація емоцій, вправа на подяку, реклама дня.»