Іноді я думаю, що це був лише сон, звичайний, банальний, елементарний сон. Сон! І тільки...
Але... Сон. Сни. Вони... Вони якісь каламутні, нечіткі, розмиті. Вони фрагментарні, непослідовні, сумбурні. Просфора психоаналітиків. Їжа для їхньої химерної архітектури.
А якщо це не сон? Що тоді? Що це було? Що це було насправді?
Не знаю.
Це було потрапляння, провал в іншу реальність, у паралельний світ. Так, мабуть, почувалася Аліса, потрапивши в Задзеркалля.
Я був немов би усередині голлівудського футурологічного телесеріалу. Серіалу, бо це повторювалося, змінювалося, розвивалося.
Втім, ні. Практично всі голлівудські фантастичні блокбастери якісь похмурі, трагічні, апокаліптичні. Катастрофи, – повені, цунамі, смерчі, озонові дірки, падаючі метеорити, заледеніння, вибухи атомних реакторів, смертельні віруси, злі прибульці, війни та загальний хаос, – переживаються залишками людства під проводом героя-одинака, найчастіше простого, звичайного американського парубка. В фіналі, зазвичай, жменька «щасливо врятованих» людей з усмішкою дивиться на блакитне небо і сонце, що сходить. Якби не краса і привабливість спеціальних ефектів, усі ці фільми своєю одноманітністю та примітивністю сценаріїв знаходили б лише одних глядачів, – трохи обмежених розумово. Хоча, як кажуть, – справа смаку.
Ні! Те, що сталося зі мною, було іншим. Зовсім іншим! Хоча це теж, можливо, комусь буде видаватися футурологією.
Яскраве світло намагалося пробратися під мої повіки. Якось невпевнено, нервово, імпульсивно. Немов бешкетна, пустотлива дитина стріляла в мене сонячними зайчиками зі свого улюбленого маленького кругленького дзеркальця. Я знехотя, з деяким роздратуванням і певним зусиллям розплющив очі. Перше, що я побачив, – свічки квітучого каштану. Крізь них час від часу пробивався сонячний промінь – винуватець мого пробудження. Виявляється, я задрімав на лавці в середині дня, у самому центрі міста? З чого це раптом? І як я, власне, тут опинився?
Щоб відповісти на це запитання і скинути з себе дрімоту, що все ще липнула до очей, я вирішив трохи пройтися. Я піднявся і побрів убік, як я був абсолютно впевнений, Бессарабського ринку. Опустивши голову і дивлячись собі під ноги, я розмірковував над тим, як я опинився на Хрещатику і чому ні з того, ні з сього заснув посеред білого дня? Дивно! Я абсолютно був упевнений, що жодного алкоголю, ніякого снодійного, взагалі нічого подібного не приймав. Тоді, чому я не можу згадати, як я потрапив у центр міста? Пройшовши десяток-другий метрів по алеї і, купаючись у цій незбагненній, заспокійливій енергії, що плинула від квітучих дерев, я раптом упіймав себе на думці, що не чую звичного автомобільного гулу, шарудіння шин, звуків клаксонів. Отже, сьогодні вихідний? Хрещатик зазвичай перекривали для руху транспорту на вихідні, і він ставав власністю та втіхою пішоходів. Може, прогулятися проїжджою частиною? А чому б і ні? Не так часто випадає нагода...
На найближчих сходинках я звернув у бік дороги, підняв очі і... Як кажуть у таких випадках? Обомлів? Остовпів? Впав у ступор? Закляк? Словом, зі мною сталося щось подібне. Проїжджа частина не була перекрита, а нею плавно, практично безшумно рухалися... Автомобілі? Я, на жаль, не технар і не затятий автомобіліст, але те, що я побачив, навряд чи можна було назвати автомобілем у нашому розумінні. Це були якісь химерні машини. Деякі рухалися взагалі без коліс, наче катери на повітряній подушці. Якась машина рухалася на колесах, потім зупинилася, колеса пірнули кудись усередину, і цей витвір техніки став плавно підніматися вгору і вже там, у повітрі, розвернувшись вліво, поплило над будинками. Над будинками!!! Будинками? Чіпляючись поглядом за маневрами диво техніки, я тільки зараз помітив, що споруди, що вишикувалися вздовж вулиці, зовсім не нагадували ті, що я звик бачити на Хрещатику. Вони були різними, яскравими, різнокольоровими, дивної, химерної форми, незрозумілої, небаченої, здавалось, просто казкової архітектури. Без великих вивісок, без рекламних плакатів, банерів, лайтбоксів. І тільки якісь невеликі таблички, квадратики блимали різнокольоровими, дратівливими вогниками біля їхніх дверей.
Я ринув назад, на алею. Мені чомусь здавалося, що повернувшись до лави, на якій я прокинувся, я повернуся до себе, до своїх думок, до свого сприйняття. Мої думки плуталися. Це було якесь дежавю, вжевид, зобачення навпаки. Мені здавалося, що я на Хрещатику, але це був не Хрещатик. Чи не зовсім Хрещатик? Принаймні, не той Хрещатик, який я знав. Це було схоже на зустріч із однокласником, якого ти не бачив років тридцять. Якісь риси начебто знайомі, дуже знайомі, але от отак одразу і не згадати, і не зрозуміти, хто ж перед тобою? І тільки зараз я звернув увагу на людей, які прогулюються по алеї, які сидять на лавках, які стоять по одному і невеликими групами. Всі вони були якось дивно одягнені. Я оглядав їх як експонати у музеї. Повільно, по сантиметру, знизу-вгору і навпаки. У всіх на руці (у кого на правій, але у більшості – на лівій) було щось схоже на прикрасу – широкий браслет із мерехтливими кольоровими вогниками. Браслети були абсолютно різними, різного кольору, різної форми. Але всі приблизно однакової ширини – сантиметрів сім-вісім. Вогниками на них світилися кружечки, трикутнички, квадратики, рисочки, еліпси і просто – крапочки. Я вже забув про лавку, до якої мав намір повернутися. Я просто плівся алею, безсоромно розглядаючи людей, що проходили повз. Щось ще... Щось ще, крім їхнього одягу та цих дивних браслетів… Щось ще з ними було «не так». Щось майже примарне, невловиме. І лише ретельно «дослідивши» своїм поглядом кілька десятків людей, я зрозумів, що ж у них було «не так». Вони усі... Усі! Геть усі! Посміхалися! Просто… Просто так… Посміхалися!