Глава 2

Максим завмер на мить.

З вулиці долинув моторошний звук — ніби людський крик, змішаний зі звірячим ревом. Він різонув по нервах так, що по спині пробіг холод.
Хлопець різко підвівся і підійшов до вікна.

Внизу, просто біля під’їзду, на асфальті корчився чоловік. Його тіло сіпалося в неприродних судомах, ніби кожен м’яз жив окремим життям. Навколо вже зібрався натовп: люди метушилися, кричали, хтось знімав усе на телефон.

— Його покусав скажений пес!
— Дзвоніть у швидку!
— Не підходьте близько!

Ніхто не наважувався торкнутися бідолахи.
Максим прислухався до криків, коли раптом десь за кілометр прогримів потужний вибух.
Шибки у вікнах ледь здригнулися.
Він завмер.

За весь останній рік у його житті не було стільки екшену, скільки за останні кілька хвилин.

— Та ну нахрін… — прошепотів він.
За секунду Максим уже кинувся до шафи й почав гарячково збирати речі.

Куди їхати?
Має ж бути якийсь пункт для тих, хто вижив… військові, евакуація, хоч щось.
Невже це кінець?
А я навіть з парашутом так і не стрибнув…

Думки перебивали одна одну, поки руки майже автоматично закидали речі до рюкзака.
За дві хвилини він був готовий.
Кілька банок консервів.
Компас.
Маленька радіостанція.

Спиртовий пальник.
Невелика пляшка води.
Тактичний ніж.
І старий дідовий револьвер — навряд чи ще справний, але зараз це здавалося кращим, ніж порожні руки.

На ногах уже були берці, темні штани й куртка з поліестеру, щоб не промокнути під дощем чи в бруді.
Максим сів на диван і ввімкнув радіо, сподіваючись почути бодай якісь вказівки.
Тиша.
Жодна хвиля не ловила.
Лише тріск і шипіння.
З вулиці долинали вибухи, різкий скрегіт гальм і несамовиті крики.
У голові все перемішалося.
Це нереально.
Я сплю.
Такого просто не може бути.
Раптом його думки розірвав гучний стукіт у двері.
Максим миттєво підскочив, стиснув у руці револьвер і повільно підійшов до входу, направивши зброю в бік дверей.

— Відчиніть, будь ласка, прошу! — пролунав із під’їзду молодий жіночий голос.
Максим завмер.
Він одразу впізнав його.
Аліна.
Сусідка з поверху вище.
Він давно потай задивлявся на неї: довге темне волосся, великі очі й та сама усмішка, через яку він не раз ловив себе на думці, що хотів би підійти й познайомитися.
Але так і не наважився.
Не вагаючись більше ні секунди, він відімкнув двері.
Аліна буквально влетіла до квартири.
Максим швидко кинув погляд на сходовий майданчик і одразу замкнув двері.

Дівчина важко дихала, її голос тремтів.
— Вони… вони збожеволіли… Люди на вулиці… кидалися на мене… ніби хотіли… з’їсти…
Не встигла вона договорити, як раптом міцно обійняла його.
Серце Максима закалатало так сильно, що він чув кожен удар.
На одну коротку мить серед усього хаосу він відчув дивний спокій.
Наче світ за дверима перестав існувати.

Але коли Аліна трохи відсторонилася, його погляд упав на її руку.
На рукаві куртки розпливалася свіжа червона пляма.
Кров.