РОЗДІЛ 19: Ніч підготовки

Ніч окутала Місто густим мороком, і Лео Кормак, укритий у бункері свого котеджу, присвятив її підготовці до вилазки в поліцейську дільницю №24. За вікном вив вітер, приносячи з собою слабкий запах газу, що все ще витав у повітрі після катастрофи 2030 року. Насамперед слід було заправити майже порожній бак його броневика — переробленого військового «Хамві», що став символом виживання. Більше половини ночі він провів, обережно перебігаючи від одного розбитого автомобіля до іншого, намагаючись злити бензин з їхніх залишків. Рухи рук тремтіли від холоду й напруги, поки він возився з каністрами і воронками, виготовленими з підручних засобів. Поруч розташовані машини вже давно були спустошені — він сам вичерпав з них усе паливо в минулих вилазках, залишивши лише іржаві корпуси. Але удача посміхнулася: наштовхнувшись на розбитий автобус, що застряг у купі сміття на сусідній вулиці, він виявив повний бак. Паливо хлинуло в каністру, і Лео, затаївши подих, молився, щоб ніхто — ні божевільні, ні дрони — не помітив його силует у слабкому місячному світлі.

Повернувшись до гаража, смердючого оливою та металом, Лео зайнявся спорядженням. Він висипав вміст рюкзака на стіл: ліхтар з майже розрядженою батарейкою, котушку мотузки, ніж, банку м'ясних консервів на дорогу. Все здавалося в порядку, але зброя викликала тривогу. У револьвері «Сміт і Вессон» залишилося всього два патрони — важкі, холодні на дотик, вони здавалися останньою надією. У помповій рушниці 12-го калібру було трохи більше, але їхня кількість все одно пригнічувала. Електрошокер, зібраний з автомобільних акумуляторів і проводів, виявився марним — слабкий розряд ледве міг відлякати пацюка, не кажучи вже про божевільних. Вирішивши, що він більше не потрібен, Лео залишив його на полиці, замінивши армійським ножем з широким зазубреним лезом, знайденим у покинутому складі. Обмацавши гостре лезо, він відчув, як впевненість повертається, хоч і ненадовго. Розкидавши сміття — уламки меблів і розірвані мішки, — він звільнив гараж і повільно виїхав на броневику, намагаючись не брязкати металом, щоб не привернути уваги патрулюючих дронів.

По дорозі до поліцейської дільниці Лео не помітив нічого примітного. Вулиці центра міста, колись галасливі та повні життя, давно спустіли, вимерли під тягарем газової катастрофи. Магазини з вибитими вітринами зіяли порожнечею, а блискучі колись хромом і склом заклади швидкого харчування — величезна мережа закусочиних і їдалень компанії «Швидко і Смачно», — стояли мертвими.

В останні десятиліття світ побоювався високих цін на паливо і родини все більше боялися, що ціна на заправку автомобіля стане для них занадто високою. Але світ змінився, на дорогах ставало все більше автомобілів на електричній тязі, що дозволяло зменшити витрати викопного палива.

Біда прийшла зовсім з іншого боку, з якої, як завжди, її не чекали. Населення планети збільшувалося, а землі більше не ставало. Планета вже не була здатна прокормити таку кількість людей.

Продовольча криза стала реальністю.

І тепер все більшої популярності серед населення ставали місця, де можна було доступно харчуватися.

Цим скористалася корпорація «Швидко і Смачно», за короткий час ставши монополістом на ринку харчування, пропонуючи дешеву альтернативу смачній, але дорогій їжі.

Їхні заклади пропонували малосъєдобні, але доступні страви, єдиною втіхою в яких були назви на кшталт: «Смачний шматочок», «Страва від Шефа», «Їж із насолодою».

Вітрини прикрашали порції гарно оформленої, дешевої їжі, а всередині висіли барвисті плакати з написами на кшталт «Добре харчуйся, але швидко. Тебе чекає робота» — заклики, що відображали інтереси держави, а заразом і керуючої компанії.

Лео і Анна рідко відвідували ці місця, знаючи, що їжа готувалася за стандартом, пакувалася в гігієнічні пакети і складалася з декількох скибочок холодного соєвого фаршу, кількох варених яєць, печеної картоплі, листка салату, половинки помідора, третини літра штучного соку, одноразової упаковки густого соєвого соусу, порції масла, шматка плавленого сиру, чашки чорної кави і тістечка. Наступного дня соєвий фарш замінювали рибою або м'ясним фаршем — це вважалося прогресом, що економить ресурси і, нібито, зміцнює солідарність у суспільстві. Гігантська компанія поглинула всіх конкурентів, але тепер ці їдальні були лише привидами минулого.

Дорога рясніла перешкодами. То тут, то там Лео об'їжджав розбиті автомобілі, їхні вже починають іржавіти від безкінечного дощу корпуси нагадували скелети на кладовищі.

На колись оживлених перехрестях стояли покинуті блокпости із саморобними вказівниками місць евакуації, а на дорогах у кількох місцях височіли покинуті танки та бронетранспортери, їхня сталь, вкрита зеленою захисною фарбою, блищала у світлі місяця. Де-не-де в будинках зіяли розбиті вікна, а стіни в кількох місцях, ніби віспою, були виписана слідами куль — свідчення вуличних боїв там, де люди організовували опір насильницькій евакуації, які припинилися, коли газ зробив свою справу.

Але руйнувань або серйозних пошкоджень не було видно — місто завмерло, зберігши зовнішній вигляд, але втративши душу. Трупів і божевільних Лео не помітив, лише тиша давила на вуха. Назустріч не трапилося жодної військової машини, поки він не проїжджав повз черговий блокпост.

У цей момент по центральній вулиці прослідувала колона вантажівок, яку він уже встиг охрестити «вантажівками смерті», їхній вантаж, як завжди, прихований під брезентом, а попереду і позаду їх супроводжував армійський бронетранспортер і кілька армійських позашляховиків.

Лео притулився до узбіччя, затаївши подих, поки колона не сховалася за поворотом, залишивши за собою хмару дрібного дощу.

Через півгодини, знесилений дорогою, Лео під'їхав до вулиці, де знаходилася поліцейська дільниця №24. Звернувши у двір багатоквартирного будинку, він вирішив залишити броневик — шум двигуна міг привернути увагу тих, хто, можливо, затаївся всередині.