2025

Патріотизм як і закоханість - тривають два роки, після цього або любов або відчуження…
                                                                                                            Єгор Скріверра

Валерій Юрійович саме вимкнув стареньку настільну лампу та, знявши маленькі квадратні окуляри, потер втомлені очі. На годиннику була шоста, тож пора було йти додому. Проте він завмер.
Де тепер був його дім? Він мав житло: за квартал звідси, на другому поверсі, простора двокімнатна квартирка. Але, чи мав він дім?
Його роздуми порушив різкий гуркіт дверей у читальному залі. "Ні, не читачі," — подумав він і не помилився.
До його столу підійшли двоє. Зелена форма, старі автомати Калашникова, які, можливо, вже зробили свої останні постріли, тупі обличчя, людей без волі, в очах яких можна було розгледіти кров. Від них тхнуло нею за кілометр.
— Здраствуй, отєц, — сказав один гучно, переможно, з глузливою посмішкою, яка гризла серце Валерія Юрійовича.
— Вітаю вас, добродії, — відповів той важко, ховаючи викривлену посмішку, ледве вичавивши ці слова замість: "Щоб ви горіли в пеклі, кляті виродки!"
— Я нє понімаю свінскій, — парирував військовий. Молодий, статурний, з очима, які, здавалося, хотіли зжерти тебе живцем.
Чоловік видихнув напругу й знову вдихнув.
— Простітє мєня, бравиє воіни. Чітал кнігу, вот случайно і пєрключілся.
— Ти смотрі, щоб тєбя нє пєрєключілі в "спящій рєжим", — жарт був невдалий, але його "колега" розсміявся. — Ладно, ми іщєм такую сєбє... Ольгу Хромову. Гдє она?
Валерій Юрійович знав, навіщо її шукають. До трагічних подій Ольга Хромова була завідуючою бібліотеки. А під час війни — одним із найбільших волонтерів та активісткою. Всі благали її покинути бібліотеку й залягти на дно. Вона категорично відмовлялася. Лише Валерію вдалося переконати її: «Таких як ти мало Ольго, - казав їй Валерій. - Ти потрібна нам живою. А я лише старий собака, тому за всім нагляну.
Тож він, як сторожовий пес, залишився біля розбитого, але рідного дому.
— Я нє знаю, гдє она, — сказав чоловік дуже приязно та невинно. — Она пропала єщьо нєдєлю назад і оставіла на мєня бібліотєку.
— Ти увєрєн, что нє знаєш? 
— Я слішком боюсь за свою жизнь, — відрізав він.
Ця відповідь сподобалася військовому, і той не намагався приховати посмішку.
— Єслі вдруг, она об'явітса, сразу доложиш в участок народной міліциї. Владімір Владіміровіч нє забудєт про твою помощь.
— Врагам народа нє мєсто в нашей новой странє, — додав інший, старіший та з наколкою хреста на скроні,  і вони розвернулися до виходу.
— Так і будєт, — відповів Валерій, у якого роздулася на шиї вена.
— Ах да, — зупинився чорнявий, — ми тут єщьо іщєм людей, коториє на майданє билі. Случайно нє знаєш нікого на прімєтє?
— Нє знаю, господін офіцер, — мовив Валерій. — Мої знакомиє нє билі там.
— Хорошо, — кивнув чорнявий. — Ждєм тогда от вас інформациї.
Двері знову гупнули, і Валерій Юрійович стиснув зуби.
На вулиці сутеніло. Валерій Юрійович замкнув бібліотеку, одягнув чорний фетровий капелюх і поклав долоню на двері. Скоро вони прийдуть і по неї. Завжди так було. Варвари ніколи не цінують культури. Вони розтоптують її, спалюють, танцюючи навколо вогню, як мавпи. 
Він ішов вулицею мовчки. Автомобілів майже не було, ніби вони зникли в один момент. Квартали стали сірими та блідими, а посічені уламками будинки не давали покинути сумну реальність. Між будівлями сновигали стурбовані люди, періодично оглядаючись Усіх непокоїло, що буде далі. Подекуди виднілися розбиті вітрини магазинів — власники або втекли, або не мали грошей на відновлення після мародерств. Усе навколо заполонили триколірні патрулі, які могли вчепитись до тебе за будь-яку дрібничку. 
Звично зупинившись біля церкви, Валерій Юрійович, з сумом поглянув на пробитий купол та натягнувши капелюха, рушив далі.
Київ було не впізнати.
Валерій Юрійович ішов побитим тротуаром, мигцем глянув на статую Богдана Хмельницького, якого встигли обвішати «триколорними ганчірками» і не міг збагнути: як так сталося? Як ми програли? У це неможливо було повірити, але роздуми підказували йому причини.
Коли два місяці тому впав Київ, усе почало сипатися. Влада, духовенство, активісти та представники інтелігенції перебралися до Львова й утворили там тимчасову столицю. Лише одиниці залишилися в Києві, щоб допомагати тим, кому нікуди було тікати. Але щойно російська чума розповзлася вулицями, їм не було спокою. Хтось заліг на дно, а тих, хто не встиг сховатися, чекали концентраційні табори для так званих "бандерівців".
Дефіцит товарів, пусті полиці. У будь-який момент тебе могли або пристрелити, або пограбувати, бо: "Мнє нє нравітса, как ти смотріш на мєня, хахлятская морда". І робити це тепер могли безкарно. Війна все спише…
Як сталося, що Київ і решта міст упали?
Однозначно, це була провина Заходу. Мізерні поставки зброї й заборона бити по Росії тривали навіть під час другої облоги Києва. Нас принесли в жертву, щоб заспокоїти звіра, хоча це лише привчило його до людської крові.
Допомога Заходу скидалася на порятунок потопельника. Проте, замість того щоб витягнути з води, його лише підгодовували, аби він раніше часу не потонув і стояти біля нього на човнах з фразою: "Ми занепокоєні".
Друга причина? Тут усе складніше. У перші місяці війни українці згуртувалися, допомагали одне одному, збирали все, що могло стріляти чи вибухати, готували коктейлі Молотова. Навіть безхатьки зносили скляні пляшки. Здавалося, ось-ось відродиться українська ідентичність, запуститься той дух, який не згасав віками.
Але "патріотизму" вистачило лише на два роки. Закоханість завершилася, тепер кожен показує своє справжнє обличчя. Хотіли виграти війну, але ніхто не хотів іти до війська. Збори не закривалися, бо: "А до чого тут я? Це влада повинна".
Що там казати, якщо навіть зараз зловити попутку нелегко. Кожен чекає перемоги, але коли просять щось дати на армію, одразу відвертаються.
Вулицею проїхав БТР, на якому співали п'яні росіяни, святкуючи падіння столиці. Валерій Юрійович провів їх бездушним поглядом і раптом жахнувся.
Він згадав, як малим почув по радіо слова В'ячеслава Чорновола:
"Україна починається з тебе".
Коли... коли він сам став таким байдужим? Яке право мав критикувати інших, якщо сам не був кращим?
Полковник на пенсії. Міг тренувати рекрутів або охороняти склад. Міг скидати гроші, але ухилявся. Був патріотом на словах, а на ділі — трусливим старим псом, якому здавалося, що це не його війна… Навіть Ользі збрехав, що був на Революції Гідності, а сам сидів удома та дивився новини.
Дорогою додому Валерій Юрійович зайшов до супермаркету. На, майже, порожніх полицях, знайшов вчорашню хлібину, баночку кільки в томатному соусі та пляшку дешевої горілки. Решту алкоголю давно розібрали «асвабадітєлі». Розплатився і рушив пішки додому. Громадський транспорт досі так і не запрацював. Місто застигло в оціпенінні.
Почався дощ. Валерій підняв комір пальта, обійшов велику воронку від снаряду й переступив розбитий дрон. Вік давав своє — годинна прогулянка пішки тиснула на коліна.
Дістався додому надвечір. Ліфт не працював через блекаут. Окупанти полюбляли познущатися над населенням, а потім дати світло, як милість. На щастя, квартира була на другому поверсі.
Вставив ключ у двері, озирнувся й зайшов усередину. Поклав пакунок на підлогу й важко сів на стільчик, потерши коліна. Замислився: Що робити далі?До нього не просто так приходили. Ні, він тепер в них в «зошиті». Відмовчатися не вийде, інакше підвал. Думка про катування непокоїла його. 
"Село Коломиї," — згадав він, куди поїхала Ольга.
Дістав телефон і набрав номер. Потім пішов до іншої кімнати, став на стільчик і дістав із шафи стару коробку. Поклав її на стіл, відкрив і почав перебирати речі: військовий піджак, медалі, старі фотографії... Нарешті дістав невелику коробку з чимось важким та трофейний пістолет. Потім із шухляди витягнув клейку стрічку і рибальську волосінь.
Каганчик весело кривлявся вогняним язиком, кидаючи тіні на стіл. Валерій відкрив консерву, поклав кілька рибин на шматок хліба, відкрив пляшку горілки й налив у стопку. На ньому був старий військовий піджак, який встиг розійтися на спині по шву, а навпроти нього стояли на столі в рядку медалі. 
Соус залишився на вусах після першого укусу. Валерій підняв стопку.
— Як тебе не любиииитииии... Києве міййй, — проспівав, залпом випив і вкусив ще шматок бутерброда.
Раптом пролунав стук у двері. За ним почувся басистий голос:
— Валерій Юрійович Васюк, це військова народна міліція. До вас є декілька питань.
"Питання в них...," - подумав він, доїдаючи рештки риби. - "Ще й зрадника прислали".
Валерій розумів, чого вони хочуть. Він ще з супермаркету помітив за собою «хвіст» Щойно вийде за двері — назад уже не повернеться.
— Васюк, відчиняйте! Ми знаємо, що ви там. Непокора міліції під час війни — суворий злочин!
— Та что ти с нім возішся! — почувся другий голос, після чого різкий удар у двері. — Старий хахол, двєрь откривай! Вийдєш добровольно — біть нє будєм. Но єслі я войду, то прістрєлю тєбя как свінью! Счітаю до трьох!
— Раз...
Валерій спокійно зняв сільничку з волосіні й натягнув її.
— Два...
Кільце на гранаті, прив’язане клейкою стрічкою до дверної ручки, піднялося й вислизнуло.
— Трі.
Різкий вибух розірвав двері на друзки, кинувши, як кіт мишу, «гостей» у стіну.
Тепер часу йшов на хвилини. Валерій узяв приготований рюкзак із найнеобхіднішим, натягнув стару куртку, щоб бути менш помітним та для легшого руху, й дістав телефон. Вийшовши з пилу до коридору, він зробив кілька кроків, коли на нього кинувся закривавлений чоловік і повалив на підлогу.
— Погань! — сичав нападник, притискаючи його до підлоги й тримаючи над грудьми штик-ніж. — Уб’ю!
Валерій відчував, як молодший і сильніший противник повільно опускає ніж до його грудей. Сил стримувати не вистачало.
Залишалося лише одне. Лівою рукою він утримував нападника, а правою відчайдушно намагався залізти в кишеню.
— Здохни! — шипів той, опускаючи лезо все нижче.
Пролунав постріл. Нападник зупинився й повалився на бік.
Валерій, важко дихаючи, схопився за серце й підвівся. Рука тремтіла. Він вистрелив в людину. Справжнісіньку... Хоча ні, не в людину. Це вже була не людина.
Чоловік лежав на підлозі та хрипів. Бік покривався червоною плямою.
— Собаці... собача смерть, — прошепотів Валерій, піднявши рюкзак.
Збіг сходами як юнак, не відчуваючи ні колін, ні серця. Оглянув периметр з підї'зду та помчав за будинок.
Вибратися з міста через блокпости непоміченим, було майже неможливо. Очевидно що тіла тих двох вже знайшли і він був у розшуку.
Дійшовши до узлісся, він рушив за компасом до обумовленої точки, яку він погодив з Ольгою. Коліна боліли, але той дзвінок, ті медалі, які він жбурнув в смітник, ніби зробили його молодшим. Столиця впала, але це не означало, що впала країна, що впали люди, як і він сам. Сьогодні він відродився…
"Як зрозуміти, чи існує ще нація?" — думав Валерій Юрійович, підходячи до маленького буса. Біля нього стояли військові з жовто-блакитними шевронами.
Кожна людина – це іскра, а нація — полум’я. До поки всі іскри разом, вони утворюють вогонь, який не задме жоден вітер та не заллє жоден дощ, не торкнеться лиха рука, а його світло, осяє найтемніші часи. Проте, якщо кожна іскра сама по собі, якщо не знає, для чого вона горить,  полум’я  гасне, залишаючи після себе лише попіл, як згадку колишнього світла вогню… Та й того, з часом, не залишається…