2014

І сказав Він: «Я бачив смерті. Сотні і тисячі смертей».

Але потім додав, що то був лише фільм, який щоночі крутився в його голові.

Знайомтесь — Він. Нічим не займається, бо йому скрізь тісно і нудно. День починає з того, що йде вулицями свого бетонного села, міряє його короткими кроками, бовтає ногами в калюжах, спостерігає за людьми, котрі кудись і навіщось йдуть

Щоночі в Його голові — фільми. Криваві, жорстокі.

Почалась осінь. Він розплющив очі в порожній темній кімнаті і перекрутив у голові ще прем’єрні кадри: ріки крові заливають усе навколо, люди тонуть у них, інші стоять на берегах у білому одязі і сміються над тими, хто тоне, пекельним, надривним сміхом.

Просто сон. Він звик. Наступного ранку знову чвалає містом. Доки не натрапляє на пустир.

Довкола — мільйони сміттєвих баків, димлять запалені кимсь покришки, сотні бродячих чорних псів дивляться на Нього червоними вогниками очей.

У центрі — купа іржавої і понівеченої техніки, над якою височіє дерево, таке старе, що пам’ятає всіх мандрівних філософів, кобзарів, гетьманів, художників, режисерів і звичайних селян, які, втомившись тягати сюди покришки, сідали перепочити під його розлогим віттям.

Тепер шини димлять. Дихати важко. Дим застилає все довкола. Не видно, але чути — там, у чорній кіптяві — якийсь рух.

Хто це?

Пси?

Він підходить ближче. Чорний дим розсіюється. На тому великому дереві сидять хлопці. У них чорні від кіптяви обличчя, але білі зуби і червоні очі-жаринки. Вони дивляться на Нього і всміхаються. «Чому ви не спускаєтесь?» — питає Він. Хлопці мовчать, лише білозубо всміхаються.

«Ти нам краще касок принеси, бо ми боїмось, що впадемо і розіб’ємось», — говорить один із хлопців, у порваному жупані і затертих на колінах джинсах.

Він розгублено мовчить, хлопці регочать. «Я не зможу», — говорить. «І ми не можемо», — відповідають хлопці. «А хто тоді?» — питає Він, на що юнак у жупані киває головою туди, де з чорної кіптяви виходять солдати. У різній формі, хто у важких середньовічних обладунках, хто в довгих пальтах чи сучасному камуфляжі, з різною зброєю. Йдуть, і земля двигтить.

«Ой, зараз впаду і розіб’юсь!» — регоче хтось із дерева. Солдати на них не зважають, але очі в них одинакові — вони такі, як у псів, червоні жаринки.

Один із вояк підходить до Нього. Це Його незнайдений брат-близнюк, але впізнати їх складно: у вояка забрали з життя кілька років, його погляд важкий і стомлений.

І каже солдат Йому: «Я бачив смерті. Сотні і тисячі смертей».

Пустир палає щодня, солдати йдуть щодня, хлопці йдуть до неба. Щодня. Але це все далеко, за кілька сотень метрів. Якщо зачинити вікно, то смороду більше не чути.

Так Він і робив, проте щоночі в голові звучали слова про смерті. Він намагався це забути. Хай би все це було звичайно-буденним кошмаром.