Дорога без напрямку

Вони йшли мовчки.
Лондон навколо них поступово змінювався. Галасливі вулиці залишилися десь позаду, разом із яскравими вивісками, автомобільними сигналами й голосами людей, які поспішали кожен у свій бік. Тут було темніше. Тихіше. Дощ майже скінчився, і тільки зрідка з дерев падали важкі краплі.
Олівер засунув руки в кишені.
Він чомусь почувався спокійніше, ніж будь-коли за останні місяці.
Ніколь ішла поруч. Не дивилася на нього, але й не віддалялася.

Їхні кроки майже збігалися.
Раз.
Два.
Три.
Раніше він би вже щось сказав. Жарт. Запитання. Будь-що, аби тільки не залишатися наодинці з цією тишею. Тепер же тиша не лякала.

Олівер навіть не помітив, як усміхнувся.
Ніколь одразу це помітила.
- Що?
- Нічого.
- Ти усміхаєшся.
- Маю право.
- Я не заперечую.
Він глянув на неї.
- Тоді чому питаєш?
Ніколь знизала плечима.
- Хотіла переконатися, що ти справді тут.
Олівер на мить замовк.
Цього разу він не став жартувати.
- Я тут.

Ніколь ще кілька секунд дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, що саме він вклав у ці два слова.
Потім усміхнулася.
- Добре.
Вони знову рушили.
Цього разу між ними майже не залишилося тієї обережної дистанції, яка була ще кілька хвилин тому.
- Знаєш, - тихо сказала Ніколь, - мені подобається, коли ти такий.
Олівер повернув голову.
- Який?
- Спокійний.
- Я не завжди спокійний.
- Знаю.
- Тоді чому кажеш?
Вона трохи замислилася.
- Бо поруч із тобою я теж стаю спокійнішою.
Він усміхнувся.
- Це вже небезпечно.
- Чому?
- Бо тепер я можу подумати, що тобі подобається бути поруч зі мною.
Ніколь ледь помітно похитала головою.
- А якщо мені справді подобається?
Олівер на мить збився з кроку.
Вона це помітила й усміхнулася ширше.
- Що?
- Нічого.
- Ти знову усміхаєшся.
- Тепер уже знаю чому.
- І чому?
Він подивився їй в очі.
- Бо ти сказала те, що я хотів почути.
Ніколь відвела погляд. На її щоках з'явився ледь помітний рум'янець, який вона спробувала приховати, дивлячись кудись убік.
- Ти завжди такий прямолінійний?
- Ні.
- А сьогодні?
- Сьогодні мені набридло приховувати очевидне.
Вона тихо засміялася.
- І що ж очевидно?
Олівер не відповів одразу.
Вони саме проходили повз невелике кафе. Тепле світло з його вікон падало на мокрий тротуар, і на кілька секунд їхні тіні стали довшими.
- Те, що мені добре з тобою, - сказав він нарешті.
Ніколь зупинилася.
Він зробив ще крок, але помітив, що вона залишилася позаду, і теж зупинився.
- Це все? - Запитала вона.
- Ні.
- Тоді?
Олівер повернувся до неї.
- Мені подобається слухати, як ти говориш. Подобається, коли ти смієшся, навіть якщо намагаєшся цього не показувати. Подобається, коли ти сердита, хоча в такі моменти я волію бути подалі.
Ніколь засміялася.
- Дуже романтично.
- Я тільки почав.
- Тоді продовжуй.
Він усміхнувся.
- Мені подобається, що ти не намагаєшся бути зручною. Що можеш сказати мені правду, навіть якщо вона мені не сподобається.
Вона слухала мовчки.
- І ще мені подобається, - додав він тихіше, - що поруч із тобою мені не хочеться прикидатися кимось іншим.
Ніколь опустила очі.
- Олівер...
- Що?
- Не кажи так багато.
- Чому?
- Бо я можу повірити. Хах!
Він зробив крок до неї.
- А якщо це правда?
Ніколь підняла на нього очі.
У її погляді вже не було звичної обережності.
- Тоді це страшніше.
- Чому?
- Бо мені теж добре з тобою.
Олівер усміхнувся.
- Це не звучить страшно.
- Для мене - звучить.
- Можеш пояснити?
Вона помовчала.
- Коли людина стає тобі важливою, ти вже не можеш зробити вигляд, що тобі байдуже.
- А тобі було байдуже?
Ніколь похитала головою.
- Ніколи.
Це слово прозвучало майже пошепки. Але Олівер почув. Він дивився на неї, не знаючи, що відповісти. Тому цього разу Ніколь зробила крок першою.
- Не дивись на мене так.
- Як?
- Наче зараз скажеш щось, після чого я не зможу нормально заснути.
- А ти хочеш, щоб я сказав?
Вона усміхнулася.
- Трохи.
- Тоді скажу.
Він нахилив голову трохи ближче.
- Я сумував за тобою.
Ніколь завмерла.
- Я теж.
І знову настала тиша.
Але тепер вона була зовсім іншою. Теплою. Майже інтимною.
Ніколь повільно простягнула руку й торкнулася його пальців. Олівер не відсмикнувся. Їхні руки залишилися поруч, спочатку лише кінчиками пальців, а потім долоня Ніколь обережно лягла в його руку. Він стиснув її зовсім трохи.
- Знаєш, - сказала вона, дивлячись на їхні руки, - я боялася, що коли побачу тебе, все повернеться.
- Що саме?
- Те, від чого я так довго намагалася втекти.
Олівер подивився на неї.
- І повернулося?
Ніколь усміхнулася.
- Ні.
- Тоді що?
Вона підняла очі.
- Щось нове.
Він мовчав.
- І це мені подобається більше, - додала вона.
Олівер усміхнувся.
- Мені теж.
Вони знову рушили вперед, не роз'єднуючи рук. Цього разу їхні кроки збилися з ритму. Але жоден із них не намагався їх вирівняти. Їм більше не потрібно було йти в одному темпі. Достатньо було просто залишатися поруч. І, можливо, саме в цьому вони обоє нарешті знайшли те, чого так довго не могли назвати словами.