Не гра

1826 рік. Лондон

Роберт ішов далі, але вже не так рівно, як кілька хвилин тому. Крок залишався впевненим - звичка не підводила, - та думка трохи збила ритм.

Він навіть не озирнувся. І саме це його дратувало.

Зазвичай він обертався. Не тому, що хотів повернути - швидше з інтересу, з гри, з тієї легкої звички перевіряти, чи залишив слід. Але зараз… Нічого. Ні бажання, ні потреби. Лише відчуття, ніби щось залишилося позаду не в просторі - в ньому самому.

- Безглуздя, - тихо кинув він, більше щоб поставити крапку, ніж переконати себе.

Вулиця звузилася, будинки нависали, ніби змовлялися над головою. Десь брязнув посуд, десь хтось лаявся, і життя текло своєю звичною, нецікавою рікою.

І все ж…

Він раптом зловив себе на тому, що відтворює її постать. Не обличчя - його він майже не запам’ятав.

Саме лінію плечей. Спокій у тому, як вона стояла. Без напруги. Без спроби здаватися кращою. Без гри. Це було дивно. Йому завжди подобалася гра.

- Отже, ти навіть не намагалася, - пробурмотів він, і в голосі промайнуло щось схоже на… Роздратовану цікавість.

Він зупинився біля ятки з газетами, узяв перший-ліпший аркуш, навіть не дивлячись на заголовок. Очі ковзнули рядками, але зміст не затримувався. Замість слів - знову вона. Не як спогад. Як відчуття. Тихе. Незручне. Наче він щось пропустив - і навіть не знає, що саме.

Роберт різко склав газету і поклав назад.

- Ні, - коротко сказав він. - Це не варте уваги.

І одразу рушив далі, трохи швидше, ніж раніше.

Він звернув на ширшу вулицю, де рух був жвавіший. Карети проїжджали майже впритул, перехожі змушували відступати, і це було добре. Це повертало його в звичний ритм - у світ, де все просто: люди, гроші, слова, які нічого не значать.

Тут не було місця для… Цього.

І все ж, коли повз нього пройшла інша жінка - з гучним сміхом, різким парфумом і навмисно повільною ходою - він навіть не подивився. Раніше - подивився б. Оцінив би. Можливо, зупинився. Тепер - ні.

Він пройшов повз, ніби вона була частиною вулиці.

І раптом зрозумів. Не те, щоб та біля вітрини була особливою. Гірше. Вона була… Байдужою. До нього. І це чомусь зачепило більше, ніж будь-який інтерес.

Роберт зупинився. Повільно вдихнув. І вперше за ранок не знайшов швидкої думки, щоб це пояснити.

- Отже, ось воно як, - тихо сказав він.

Не з образою. І не з захопленням. Скоріше - з новим, незнайомим відчуттям, яке ще не мало назви.

Він усміхнувся. Але цього разу - обережно. Ніби не хотів злякати власну думку.

- Це вже цікавіше.

І цього разу він не поспішав. Бо якщо це була не гра…То він ще не знав правил.