Вільний

1826 рік. Лондон

Ранок прийшов без запрошення.

Не різко - навпаки, повільно, мов злодій, що знає: тут йому нічого не загрожує. Світло просочувалося крізь щілину в шторах, ковзало по підлозі, по стільцю, де ще вчора лежала її сукня… Якби вона її не забрала.

Роберт прокинувся не одразу. Спершу - відчуття тіла: важкого, приємно втомленого. Потім - сухість у роті. І вже після цього - думка. Тиша.

Він розплющив очі. Кімната виглядала інакше. Не тому, що щось змінилося - а тому, що з неї зникло щось зайве. Ніби хтось виніс непотрібні меблі, які роками стояли і тільки займали місце.

Він підвівся на лікті, оглянувся.

Жодної шпильки. Жодної стрічки. Жодного запаху парфумів, що завжди трохи дратував.

- Чудово, - тихо сказав він, і в цьому слові не було ні краплі іронії.

Він встав, підійшов до вікна і відхилив штору. Лондон уже прокинувся: колеса карет, крики вуличних торговців, гавкіт собак. Життя, яке не цікавилося чужими драмами. І це було правильно.

Роберт сперся плечем об раму і на мить заплющив очі. У голові не було її голосу. Жодного відлуння. Ніби вона ніколи й не існувала. Але десь дуже глибоко, майже на самому дні, щось ледве помітно ворухнулося.

Не біль.

Скоріше - порожнеча, яка ще не встигла оформитися. Він відмахнувся від цього відчуття так само легко, як відганяють дим.

- Дурниці.

Він одягнувся швидко, без зайвих рухів. Жилет, сорочка, пальто. У дзеркалі на нього дивився той самий чоловік - впевнений, трохи втомлений, але вільний.

Особливо - вільний.

На столі стояла порожня пляшка. Він узяв її, похитав у руці, потім поставив назад.

- Сьогодні без цього, - буркнув він. - День і так обіцяє бути цікавим.

Він вийшов з дому, навіть не озирнувшись. Місто прийняло його, як свого.

На розі він зустрів знайомого - старого клерка, що завжди виглядав так, ніби не спав кілька днів.

- Містер Роберт! - Той кивнув. - Ви сьогодні… Інакший.

- Можливо, я просто сьогодні - справжній, - відповів він і посміхнувся. І свіжий. Вільний! Еге ж! Ха!

Клерк не зрозумів, але чемно усміхнувся у відповідь. Роберт рушив далі.

Він ішов без мети, дозволяючи вулицям самим вести його. Йому подобалося це відчуття - ніби світ відкритий, і жодна дорога не прив’язує.

Аж поки…

Він раптом зупинився.

Біля вітрини невеликої крамниці стояла жінка. Не та. Звісно, не та.

Але щось у її постаті - чи то лінія плечей, чи те, як вона тримала голову - на мить вдарило в пам’ять.

Роберт примружився.

Жінка обернулася. Її обличчя було зовсім іншим. Чужим. І водночас - спокійним.

Вона глянула на нього, не впізнаючи, і відвернулася.

І все.

Мить минула.

Але щось залишилося.

Те саме ледве відчутне ворушіння, яке він відкинув уранці, повернулося - трохи чіткіше.

Він усміхнувся, але вже не так легко, як раніше.

- Цікаво… - Тихо сказав він.

І рушив далі.

Бо якщо щось і з’являлося в його житті - воно або розважало його… Або ставало проблемою. А Роберт поки що не вирішив, чим саме це буде.