Та і котись до біса

Двері зачинилися різко, майже урочисто. Роберт навіть не здригнувся. Він стояв кілька секунд, ніби дослухаючись - не до її кроків, а до власного пульсу. Тиша була приємною. Чистою. Без докорів, без надриву.

- Нарешті, - пробурмотів він і розстібнув жилет.

Її слова ще висіли в повітрі, але не боліли. Вони звучали, як чужий монолог у погано зіграній виставі. Прокльони, вічна любов, повітря… Надто гучно. Надто пафосно.

Він налив собі келишок вина - того самого, що лишився з ночі. Кисле. Та байдуже.

- Кохай, але не будь коханим… - Повторив він із ледь помітною усмішкою. - Я й не прагнув. Хе-хе.

Він не злився. Не шкодував. Не відчував провини.
Її сльози - якщо вони з’являться - будуть її справою. Її біль - її власність. Він ніколи не просив ні любові, ні жертви, ні вірності. Вона сама обрала роль мучениці.

До вечора він уже був на вулиці. Лондон шумів, жив, пахнув кіньми, потом і свободою. І ця свобода подобалася йому більше, ніж будь-які обійми.

У знайомому закладі його зустріли сміхом. Жінки притискалися ближче, ніж зазвичай. Одна з них - рудоволоса, з нахабною усмішкою запитала:

- Ви сьогодні особливо веселий, сер. Свято?

- Можна й так сказати, - відповів він.

І це було правдою.

Він відчував полегшення. Ніхто не дивився на нього з вимогою бути кращим. Ніхто не чекав, що він зміниться. Тут усе було чесно: монета - за ласку, усмішка - за плату, ніч - без продовження. Так все легко та доступно 

Жодних імен. Жодних проклять.

Повернувшись додому під ранок, він навіть не помітив, що її речі зникли. Якщо й помітив - то без інтересу. Простір став ширшим. Легшим.

Роздягнувся і ліг, не запалюючи свічки.

Її голос більше не лунав у його голові. Її прокляття не переслідувало. Бо для того, щоб прокляття діяло, потрібно в щось вірити.

А Роберт вірив лише в одну річ - у себе. Тільки у себе. І в те, що світ належить тим, хто не прив’язується.

За вікном світало. Холодне світло ковзнуло по його обличчю.

Він усміхнувся уві сні.

- Та і котись до біса, - буркнув він собі під ніс та солодко заснув.