Будь ти проклятий...

Безжальний ранок. Світло пробивалося крізь брудне вікно, різке й холодне. У кімнаті пахло застояним вином, тютюном і вчорашньою втіхою.

Дівчина сиділа біля столу. Пряма спина, зведені разом руки, темна сукня без жодної складки - наче броня. Її очі були сухими. Не злими. Набагато гірше. У них жила втома, яка давно перестала плакати.

- Ти знову не ночував удома, - сказала вона спокійно.
Голос її був рівний, надто рівний. Так говорять люди, які вже все зрозуміли.

Він повільно зняв рукавички, відклав ціпок. Кожен рух був зайвим, кожна секунда - відтермінуванням неминучого.

- Лондон був щедрий цієї ночі, - мовив він з легкою усмішкою, ніби це могло зійти за жарт.

Вона підвелася. Підійшла ближче. Надто близько.

- Щедрий? - Перепитала. - Це так ти тепер називаєш їх? Тих жінок, що продають себе за кілька шилінгів і краплю твоєї уваги?

Він зітхнув, відвернув погляд.

- Не починай.

- Ні, - різко перебила вона. - Саме почну. Бо ти завжди йдеш, а я завжди мовчу. І щоразу думаю, що наступної ночі ти залишишся. Що наступної ночі я буду достатньою!

Він усміхнувся криво.

- Ти надто серйозно до цього ставишся.

Ляпас був несподіваним - не гучний, але точний. Вона не тремтіла. Навпаки, здавалося, що цей рух надав їй сили.

- А ти ставишся до всього надто легко, - прошипіла вона. - До мене. До себе. До честі, якщо вона в тобі ще лишилась.

Він потер щоку, повільно, ніби смакуючи біль.

- Ти знала, з ким маєш справу, - відповів тихо. - Я не давав обіцянок.

- Ні, - її голос затремтів уперше. - Ти давав надію. А це гірше за брехню.

Вона відступила на крок, ніби між ними проліг рів.

- Іди, - сказала вона майже пошепки. - Іди туди, де тебе чекають без імен і без запитань. Там ти можеш бути ким завгодно. Навіть людиною.

Він узяв ціпок. На мить затримався біля дверей.

- Ти зла, - кинув через плече.

Вона всміхнулася. Гірко.

- Ні. Я просто більше не сліпа.

- Добре, - Байдуже відповів хлопець. - Ну і забирайся геть.

- Я тебе кохала. Ти ж для мене, наче повітря! Я все тобі пробачала. Завжди пробачала, Роберт.

- Занадто багато слів. Йди вже. Я ще хочу поспати.

- Чому ти такий?

- Та йди вже! - Крикнув Роберт. - Все одно окрім мене нікому ти така жалюгідна не будеш потрібна! Забирайся геть! Голова болить від твоїх балачок!

- Будь ти проклятий... Живи довго, але будь проклятий... Хоч двісті років живи... Щоб ти ніколи більше не був коханим... Кохай, але не будь коханим!!!

- Пішла звідси!

Двері зачинилися.
А в кімнаті залишився холодний ранок.