Пройдисвіт та бабій

1826 рік. Лондон

Ніч уже відступала, але місто ще не прокинулося. Туман стелився вузькими вулицями, ліхтарі дотлівали жовтим світлом, а бруківка зберігала в собі сліди вчорашнього дощу й чужих кроків. Двоє чоловіків ішли повільно, наче не квапилися повертатися до ранкової поважності.

- Клянуся, - мовив перший, підтягуючи комір пальта, - у цьому місті ніч живе зовсім іншим життям. Денний Лондон - це рахунки, справи й пристойні обличчя. А вночі… Вночі він скидає маску.

- Ти завжди це кажеш після півночі, - усміхнувся другий.

- Але ж визнай, - перший зупинився біля зачиненої крамниці, - де ще можна так легко забути, ким ти є насправді? Там, у тісних кімнатах над тавернами, ніхто не питає про походження чи плани на майбутнє. Лише сміх, тютюновий дим і відчуття, що завтра ще не настало. Ну і втіха. Палка втіха.

Другий тихо засміявся.

- Ти говориш так, тому що шукаєш пригод.

- Саме це й приваблює, - відповів перший. - Жодних обіцянок. Лише мить. У наш час це мене і приваблює.

Вони рушили далі. Десь неподалік заскрипіли колеса карети, з відкритого вікна донісся сміх і брязкіт пляшок.

- А втім, - задумливо мовив другий, - кожного разу, коли сходить сонце, я думаю: скільки ще таких ночей ми зможемо прожити, перш ніж нас наздожене день? Але втіха все ж таки мене приваблює найбільше.

Перший знизав плечима.

- Пройдисвіт ти та й годі. Та бабій.

- Знаю. Знаю, мій любий друже.