Ти цікава

- А скільки Вам років?

- Вік Христа. Тридцять три роки. Кажуть, що це найкращий вік для чоловіка, але я не впевнений у тому.

- Чому ж так? Якось немає тієї енергії. Ні у тілі, ні в душі. От саме енергії.

- А раніше була?

- Оооо! Ще й яка! Оооо! - Він засміявся трохи гучніше, ніж хотів, і відвів погляд у вікно. - Раніше її було стільки, що я не знав, куди її дівати. Хотілося бігти, доводити, закохуватись без гальм, помилятися - і знову бігти.

Вона слухала уважно, не перебиваючи, лише обхопила долонями чашку, ніби гріла не руки, а думки.

- А зараз? - Тихо запитала.

Він знизав плечима.
- А зараз ніби все є… І нічого немає. Досвід є. Розуміння є. А от внутрішнього моторчика - ні. Начебто хтось вимкнув світло всередині, але забув сказати, де вимикач.

- Може, він просто на паузі? - Усміхнулася вона. - Не все ж має горіти постійно. Таке наше життя.

Він подивився на неї вперше за розмову так прямо, уважно.
- Хотілося б у це вірити. Просто дивно… Колись я боявся втратити енергію, а тепер боюся звикнути жити без неї.

За вікном дощ став густішим, і краплі бігли по склу, ніби змагалися між собою. У кав’ярні було тепло, майже затишно.

Вона трохи нахилила голову, ніби приміряла його слова на себе.

- Звикання - страшніша річ, ніж втома, - сказала вона після паузи. - Втома минає. А звичка… Вона тихо вростає у дні. Ти прокидаєшся - і все ніби нормально. Не добре, не погано. Просто… Нормально.

Він усміхнувся.

- Оце “нормально” і лякає, - зізнався. - Коли немає болю, але й радості теж. Коли не хочеться ні втекти, ні залишитися. Ніби стоїш на пероні, а всі поїзди вже поїхали.

Вона провела пальцем по краю чашки, залишаючи на фарфорі тонку вологу лінію.

- А може, це не перон, - м’яко сказала вона. - Може, це зупинка. Не для того, щоб поїхати, а щоб видихнути. Ти ж весь час біг. Рано чи пізно тіло й душа кажуть: “Досить. Сядь”.

Він замислився. За вікном хтось пробіг під дощем, прикриваючи голову курткою, і цей рух раптом здався йому надто знайомим - ніби з іншого життя, з іншого “я”.

- Знаєш, - повільно мовив він, - найдивніше в тому, що я ніби живу правильно. Без різких рухів. Без дурниць. І все одно всередині порожньо.

Вона підвела на нього погляд. У ньому не було жалю - лише спокійна, майже доросла увага.

- Порожнеча теж щось означає, - сказала вона. - Вона з’являється, коли місце звільнилося. Питання лише в тому, чим ти дозволиш йому наповнитися.

Він хотів щось відповісти, але не зміг одразу знайти слів. У цю мить офіціант тихо поставив перед ними нові чашки кави. Аромат був густий, теплий, живий.

Він вдихнув його і раптом подумав, що, можливо, світло всередині не згасло. Можливо, воно просто стало тихішим. І вперше за довгий час йому не захотілося тікати від цієї тиші.

- Ну а тобі скільки років?

- Тридцять. Боялась цієї цифри. Але то пусте. Нічого там боятися. Життя триває.

- Еге ж... То ти вважаєш, що вік - то лише цифра?

- Хммммм... Хм... Можливо. У кожного віку свої плюси.

- Та хіба?

- Облиш! Не будь таким песимістичним.

- Ахахахахах! Вибач.

Вона засміялася разом із ним. Сміх був легкий, живий.

- Бачиш, - сказала вона, - ще смієшся.

- Рефлекс - відповів він.

- Ні, - заперечила вона, - ознака життя.

Він подивився на неї уважніше. В її очах не було поспіху.

В її погляді не було страху.

- Ти цікава, - сказав він.

- Я просто не тікаю, - відповіла вона.

За вікном дощ стишався.

- Іноді цього достатньо.

Він відчув тепло. Не від кави. Не від приміщення. Від присутності. Світло всередині ледь тремтіло. Але воно було.