Дуже за

Наступного ранку місто знову було загорнуте у туман, ніби ніч залишила після себе ковдру, під якою Лондон ще не хотів прокидатися. На вулицях панувала дивна тиша - не зовсім спокій, радше затримане дихання перед новим днем.

Він ішов знайомим маршрутом - повз ту саму кав’ярню, де вчора все здавалося трохи інакшим. У вікнах ще не світилися лампи, і тільки бариста в середині розставляв чашки, готуючись до ранкової метушні. Він навіть не збирався заходити, але щось у повітрі змусило його сповільнити крок.

Її слова все ще звучали десь усередині.

Він відчинив двері кав’ярні. Усередині пахло свіжою випічкою, як і вчора.
- Доброго ранку, - кивнув баристі.
- Як завжди?
- Так, чорну.

Поки чекав, витягнув книжку - не для того, щоб читати, а щоб мати чим зайняти руки. Усі сторінки, здавалось, говорили не про те.

На столику поруч лежала газета, розкрита на сторінці з афішами. Його погляд упав на оголошення про виставку фотографій: «Міста, яких більше немає». Назва чомусь зачепила. Можливо, тому, що в кожному місті, навіть живому, завжди є щось, чого вже не існує - старі місця, зруйновані звички, втрачені обличчя. І у всьому завжди винні люди. Люди створюють, люди руйнують.

Він допив каву й вирішив піти. Надворі туман почав розсіюватися, і з-за хмар пробивалося бліде сонце. Його чекала лекція о десятій.

Коли він зайшов до університету, у коридорі стояв звичний шум - кроки, розмови, шелест паперів. Але серед цього звичного звуку він раптом почув тихий дзвінок повідомлення на телефоні.
Він витягнув його з кишені. Незнайомий номер. Одне коротке речення:

«Дякую за вчора. Якщо Ви не проти — завтра в цій самій кав’ярні, о сьомій?»

Він перечитав кілька разів, немов боявся, що помилився.
Пальці самі набрали відповідь:
«Не проти. І навіть дуже за.»

На мить йому здалося, що день раптом набув кольору - ледь помітного, теплого, як ранкове світло на склі кав’ярні.

Вперше за довгий час йому не хотілося тікати у свої книги чи лекції. Бо, здається, історія, у якій можна залишитися, починалася саме зараз.