Шкода

Вони вийшли з бібліотеки разом. Дощ уже не падав, але мряка все ще висіла над містом, розчиняючи обриси будинків у прозорій сірості. Під ногами хлюпала вода, а їхні кроки луною розходилися по вулиці, де майже не було перехожих.

Кав’ярня, про яку він говорив, була всього за два квартали - маленька, затишна, із запітнілими вікнами й жовтим світлом ламп усередині. Коли вони увійшли, повітря одразу огорнуло ароматом свіжої випічки й кави. Десь на фоні грало щось джазове - старе, спокійне.

Вони сіли біля вікна. За склом повільно проходили люди, немов у кіно, яке крутять без звуку.

- Вам який чізкейк? - Запитав він, гортаючи меню.

- Мабуть, класичний. Без зайвих прикрас.

- Як і все справжнє, - сказав він і підвів очі.

Вона сиділа навпроти, злегка нахилившись, підперши підборіддя долонею. Волосся її трохи розпатлалося від вітру, але саме це робило її ще живішою. Він ловив себе на тому, що знову хоче запам’ятати кожну деталь - як вона дивиться, як торкається чашки, як легенько стискає губи, коли думає.

- Ви колись помічали, - сказала вона, - що у кав’ярнях люди завжди або самотні, або закохані?

- Ви так вважаєте? А якщо обидва самотні - це вже початок чогось?

- Можливо. Завжди щось починається, завжди щось закінчується.

Він посміхнувся.

Вони дзвінко торкнулися чашками.
На якусь мить світ звузився до цього столика, до аромату кави, до пари, що здіймалася з поверхні напою. Мряка за вікном розчинилася у теплі.

- Знаєте, - сказала вона після паузи, - іноді мені здається, що я тікаю від власних історій у чужі. У книжки, у міста, у людей.

- А може, просто шукаєте ту, у якій хочеться залишитися? Кожна історія - новий світ, у якому можна тимчасово сховатись. Чи не так?

Вона подивилась на нього довше, ніж зазвичай.

- Можливо. А може, я просто боюся, що хтось саме цю історію напише за мене.

- А що з настроєм?

- Місяць тому розлучилась із хлопцем. Ми мали побратись. Дивно...

- Охх... Мені шкода. Мені дуже шкода.

- Це життя. Лайно трапляється. Шкода. Мені також шкода. Але я не знаю чого саме мені шкода. Часу. Моїх планів. Мого кохання та почуттів. Чи всього одразу. Не знаю.

- Всього одразу. Це точно. Час без досвіду не шкода. А досвід у Вас є. Хоч і неприємний. Плани давали надію. А от втрачена надія болить. Кохання та почуття... Беґбедер казав, що кохання живе три роки, але потім зізнався, що помилявся. Тому шкода всього та потроху.

Вона всміхнулась куточком губ - не від слів, а від того, як він їх сказав. Ніби між рядками було щось більше, ніж просто співчуття.

- Ви, здається, вмієте знаходити правильні слова, - тихо сказала вона, ковтаючи останній ковток кави. - Навіть коли вони трохи болять.

- Можливо, це професійна деформація, - відповів він. - Я звик шукати пояснення там, де інші просто мовчать.

- А ким Ви працюєте?

- Я викладаю історію. В одному із університетів. Західного Лондона.

Він усміхнувся.

- Цікаво, - промовила вона, поглядом проводжаючи пару, що вийшла з кав’ярні під ту саму мряку. - Ви розбираєтесь у чужих історіях, але, мабуть, у своїй - як усі.

Він засміявся коротко, без захисту.

- Саме так. У чужих - логіка, у своїй - хаос. Це вже точно!

Між ними зависла тиша. Не ніякова, а та, що дозволяє просто бути. Він спостерігав, як вона торкається пальцями краю тарілки, як її погляд повільно пливе за вікно.

Вона вдивлялась у вулицю, ніби там, у цій розмитій мряці, могло бути щось важливе.
- Дивіться, - сказала вона тихо, - кожен іде кудись, навіть не думаючи, навіщо. Просто крок за кроком. Наче боїться зупинитись.
- Бо коли зупиняєшся - починаєш думати, - відповів він. - А думки іноді гірші за дощ.
Вона усміхнулась.
- Так, але без дощу не буває весни.

Його погляд ковзнув по її обличчю. У напівтіні кав’ярні воно здавалося ніжнішим, ніж на вулиці - теплим, майже домашнім. Вона скидалася на людину, яка довго мандрувала, а тепер випадково зайшла в місце, де можна нарешті вдихнути.

- Ви часто приходите сюди? - Спитала вона.
- Іноді. Коли треба зібрати себе докупи. Тут завжди грає одна й та сама музика, і бариста не ставить дурних питань.

- Хочете ще кави? - Спитав він.
- Якщо ви теж, - усміхнулась вона.

Бариста мовчки поставив перед ними дві нові чашки. Джаз змінився на щось ще спокійніше, майже непомітне. Дим від свічки на сусідньому столику злегка здіймався вгору, ніби час сповільнився.

- У кожного є історія, - сказав він після довгої паузи. - Але, мабуть, найцікавіші ті, які починаються випадково.

Ніколь відвела погляд до вікна, де мряка почала танути, і за нею проступало м’яке світло ліхтарів.

- Дощ минув, - сказала вона.
- Так. Але, здається, тепер шкода, що він закінчився.
- І все ж… Мені здається, сьогодні було добре.

Вона узяла шарф, обережно обмотала його навколо шиї.
- Я маю йти, дякую Вам - сказала вона.