Настрій кепський

Наступного дня Лондон знову тонув у мряці. Повітря пахло мокрим камінням і кавою з найближчих кав’ярень. Краплі стікали по вікнах бібліотеки, наче відмірювали час до чергової зустрічі.

Двері відчинилися беззвучно, і разом із холодним повітрям у залу ввійшла вона - у темно-сірому пальто, з парасолькою, на якій блищали краплі дощу. Ніколь.

Він хотів підвестися, але стримав себе - лише підняв погляд, щоб зустріти її очі.
Вона побачила його, і в куточку її вуст з’явилася ледь помітна посмішка.

- Ви все ж прийшли, - тихо сказала вона, ставлячи парасольку біля столу.
- А Ви все ж узяли її, - відповів він, кивнувши на парасольку.

Вона сіла навпроти.
- Лондон без парасольки - як життя без книжок. Начебто можна, але постійно мокнеш.

Він засміявся. І раптом помітив: сьогодні вона виглядала інакше. Менше усмішки, більше задумливості.

- У Вас усе гаразд?
- Усе.

Вони сиділи мовчки хвилину чи дві. Десь далеко цокав годинник, шелестіли сторінки - інші люди продовжували свої мовчазні історії.

- Ви знаєте, - сказала вона раптом, - у дитинстві я завжди мріяла працювати у бібліотеці. Думала, що тут час зупиняється.
- А потім виявилось, що він просто ходить колами?
- Саме так. Іноді повертає тебе до тих самих місць, де ти колись уже був.

Вона знову всміхнулася. І в ту мить, коли годинник пробив дванадцяту, він подумав, що, можливо, історії справді починаються саме так - з тиші, кави, дощу і чужої посмішки між книжкових полиць.

- Давайте вип'ємо кави. Тут неподалік кав'ярня із справжньою колумбійською арабікою. А ще там найсмачніші чізкейки. Їх там безліч.

- Давайте. Сьогодні все одно не день для читання. Настрій кепський.