Мене звати Ніколь

- Дивно, що й Ви також знаєте цю книжку.

- А що тут дивного? - Посміхнулась дівчина.

- У наш час люди читать мотиваційні книжки "вийди із зони комфорту" або ж щось легеньке. Наче вітерець.

- Ахахахаха! Вийти із зони комфорту, коли ніколи ще навіть у цій зоні не був. Так! О так! Ахахаха!

Відвідувачі бібліотеки почали суворо на них дивитись через гучний сміх дівчини.

Він розгублено опустив очі, намагаючись стримати усмішку. Дівчина ж не звертала жодної уваги на косі погляди - сміялася так щиро, що цей сміх ніби розвіяв похмурість навколо, навіть старі годинники на стінах, здавалося, відбивали час трохи м’якше.

- Вибачте, - прошепотіла вона, все ще тримаючи долонею губи, аби не вибухнути знову. - Просто я уявила: стоїть людина посеред дощу й кричить “Я виходжу із зони комфорту!”, а поруч - калюжа, з якої немає куди вийти.

Він не втримався й засміявся теж. І цей короткий, звичайний момент - сміх серед тиші бібліотеки - став для нього раптом надто живим. Так, ніби в сірому лондонському ранку вперше за довгий час увімкнули світло.

- Мене звати Ніколь.

- Я Олівер. Ніколь. Гарне ім’я, - сказав він після короткої паузи. - Французьке?

- Можливо, - загадково всміхнулася вона. - А Ваше? Олівер... Звучить по-британськи. Хоча, якщо чесно, я очікувала щось більш старомодне - на кшталт Генрі.

Він засміявся тихо, щоб не привертати уваги бібліотекарки, яка вже двічі поглядала на них поверх окулярів.

- Генрі... Це, мабуть, доля того, хто читає в камінному кріслі біля собаки, з коньяком і старим «Таймсом».

- А Ви, схоже, більше по дощу, каві та випадкових книжках, - усміхнулась вона, спостерігаючи, як він злегка стискає в руках старий том, немов боїться його випустити.

- Ви дуже точно підмітили. А Ви? Що привело Вас сюди, в цей храм пилу та мовчання?

- Тиша, - відповіла вона просто. - Від шуму. Від людей, що говорять, але нічого не кажуть. І, можливо, від себе.

Його погляд затримався на її обличчі. У ньому було щось дивне - не смуток, а радше глибока втома людини, яка багато бачила, хоча й виглядає молодою.

- Тоді ми, здається, з однієї породи втікачів, - сказав він тихо. - Я теж приходжу сюди, коли треба нагадати собі, що світ ще має сенс.

Ніколь відклала книгу на стіл.

- А що сьогодні нагадує Вам про сенс?
Він на мить замислився, а потім відповів:

- Напевно, сміх. Ваш сміх.

Вона поглянула на нього, трохи здивовано, трохи з ніжною іронією.

- Обережно, Олівере, - сказала вона. - З таких речей починаються історії, які потім складно забути.

Він усміхнувся.

- А може, саме тому їх і варто починати.

Десь у глибині бібліотеки пробив годинник - рівно одинадцята. Тихий звук розійшовся залою, мов відлуння чогось давнього і невловимого.
Ніколь повільно зібрала свої речі, але не поспішала йти.

- Ви будете тут і завтра?

- Якщо Лондон не зруйнує черговий дощ - буду, - відповів він.

- Тоді я візьму парасольку. На випадок, якщо Ви все ж вирішите вийти із зони комфорту, - сказала вона з усмішкою й зникла між рядами полиць.