Зустріч

Дощ ущух лише під ранок.
Коли він прокинувся, перше, що почув - це глухий шум міста за вікном. Лондон прокидався, розтягуючись у ранковій вогкості, наче старий механізм, що знову запускають після ночі. На вулиці все ще стояла сіра мряка, і сонце, здавалось, навіть не збиралося з’являтися.

На столі лежала книга. Вона була відкрита - хоча він точно пам’ятав, що закрив її перед сном. Сторінки злегка хвилясті від вологи.

Він повільно сів, провів рукою по обкладинці.

Кава на плиті остигла ще з вечора. Він розігрів її, сів біля вікна. Дощ знову почав моросити, тонко, майже непомітно, як подих. Люди спішили по своїх справах - у пальто, з газетами, з парасолями, що тепер здавалися частиною їхнього одягу.

Йому було важко зосередитись. Кожна думка повернулася до вчорашнього - до бібліотеки, до фото, до тієї дівчини.
Він не міг позбутися враження, що щось пропустив. Щось важливе, що ховалося між словами книги.

Він підвівся, вдягнув пальто й рушив до дверей. Дощ тільки посилився, але він не звернув на це уваги.
Йому потрібно було повернутись до бібліотеки.

Десята ранку. Те саме місце.
На сходах, ще мокрих після ночі, стояла прибиральниця з відром. Вона з цікавістю глянула на нього:
- Ви знову до читального залу, сер?
- Так.

Вона кивнула.

Він пройшов повз неї, обережно, щоб не зачепити відро. Усередині бібліотеки було тепло, сухо й тихо - лише запах старого паперу й поліруваної деревини нагадував, що час тут плине інакше. Ніби сам Лондон за вікном залишився в іншому вимірі, а тут - застигла вічність.

Він підійшов до того самого столу.
Серце легенько стиснулося.
- Вибачте, - звернувся він до бібліотекарки, - хтось уже працював із цією книгою сьогодні? - Він показав пальцем на ту саму книгу із ініціалами А.М..
Вона підняла погляд поверх окулярів, трохи здивовано.
- Ні, сер.

Він сів. Сторінки були вологі, але не так від дощу, як від дотику. Потім підвівся, озирнувся - і помітив її.

Вона стояла біля полиці з розділу «Європейська література XIX століття». Волосся трохи вологе від дощу.
Він не був певен, чи це справді вона, чи просто його пам’ять грала з ним.
- Перепрошую… - почав тихо.

Дівчина підняла погляд. Її очі були ті самі - знайомі, але невловимі.
- Ви знову тут, - сказала вона спокійно. - І все ще шукаєте відповідь?

Його голос трохи зрадницьки тремтів:
- Можливо. А може, я просто не зміг піти, поки не зрозумію, що сталося.

Вона усміхнулася - ніжно, майже невловимо.
- Тоді, мабуть, вам доведеться залишитися довше, ніж планували.

За вікном дощ посилився, і краплі забили у скло, мов хтось намагався увійти.
А він стояв і раптом зрозумів - ця зустріч не випадкова.