А.М.,1892

Дощ не вщухав. Коли він вийшов із бібліотеки, Лондон здавався ще більш зосередженим у собі. Люди поспішали, тримаючи парасольки, немов щити від світу. Кожен крок по мокрій бруківці лунав глухо, ніби місто ковтало звуки.
Йому здавалося, що навіть повітря стало густішим. І в ньому - ледь відчутний, але впертий аромат жасмину.

Він зупинився під навісом кав’ярні навпроти бібліотеки, розкрив книгу знову. Краплі дощу падали поруч, розбиваючись об асфальт, як секунди на циферблаті.
Сторінки були ламкі, пожовклі, але в кожному реченні - чіткість думки, мов карбовані слова.

"Істина не живе у світлі - вона народжується у тіні, коли людина лишається сама з власним страхом."
Він перечитав рядок кілька разів. І знову — відчуття, що це звернено не до всіх, а саме до нього...

Коли він гортав сторінки, між ними випала тонка картка. Старе фото.
На ньому - той самий читальний зал, тільки без сучасного освітлення, без техніки. У центрі - чоловік у костюмі кінця XIX століття, із серйозним поглядом і невеликою квіткою жасмину в петлиці.
Унизу чіткий напис: A. M., 1892.

Його серце прискорило хід.

Він озирнувся - крізь скло кав’ярні видно було фасад бібліотеки, мокрі сходи, двері, що важко відчинялися під натиском дощу. І на мить йому здалося, що в отворі стоїть вона - дівчина з кучерявим волоссям. Без парасольки, з тією ж усмішкою.
Та коли він кліпнув, там уже нікого не було.

Він поспіхом сховав фото між сторінками й вийшов із кав’ярні.

Його кроки вели його уздовж Темзи. Над рікою стояв туман, що поглинав обриси мостів. Здавалося, сам час тут рухається повільніше.
У голові лунали її слова: «Кожен, хто бере цю книгу, шукає в ній щось своє…».

Він зупинився. Дощ трохи стих, але вітер став різкішим.
На кам’яній огорожі сидів бездомний чоловік, кутаючись у стару куртку. Біля нього - собака, який дрімав, підтиснувши лапи.

- Вибачте, - звернувся він тихо. - Ви не бачили сьогодні дівчину з каштановим волоссям, тут неподалік від бібліотеки?
Бездомний підняв погляд, млявий, але пильний.

- Каштанове, кажеш?

- Так...

- Її тут нема. І не було.
Собака тихо загарчав, коли він зробив крок ближче.

Повернувшись додому, він довго не міг заснути.
Книга лежала на столі поруч із фото. У вікно поволі стукали краплі дощу.
Йому снилося, що він стоїть у тому ж читальному залі.