ЗАСНОВАНО НА РЕАЛЬНИХ ПОДІЯХ

Це був звичайний червневий ранок. Погода була похмурою: небо затягнуло хмарами, дув вітер, мрячила мжичка. Я мляво, обминаючи калюжі та болото на земляній дорозі, адже на шлях до цього району міста "не вистачило асфальту", йшла вулицею до зупинки, що була біля кінцевої маршрутного таксі нашого міста. Мій настрій був сонним, я не хотіла кудись іти через сльоту та погану погоду, а ще тому що просто банально не виспалася.
А йшла я до лікарні, лікувати свою міопію та астегматизм. От чому хтось може не вилазити з комп'ютера та мати стовідсотковий зір, а я бачу лише на десять відсотків, га? В тім я розуміла, що цей похід до лікарні, як і попередні шість, які на ці два тижні стали моєю рутиною, є обов'язковим, тому намагалася взяти себе в руки.
Також настрою не було, адже останнім часом я не могла впіймати НАТХНЕННЯ для написання книги. РОЗКВІТ фантазії кудись зник, залишивши мені лише випадкові ідеї, які все ніяк не ліпилися у цілий сюжет. Так хотілося писати ЗАВИГРАШКИ, як раніше... 
Я прийшла на зупинку, де уже зібралося доволі багато людей: дві бабусі, що точили БАЛЯНДРАСИ одна з одною, жіночка з двома хлопчиками-близнятами років десяти та подружня пара. Впершись спиною у ТИН позаду себе, я простояла, можливо, хвилин п'ять, чекаючи, коли та маршрутка нарешті зрушиться з місця. Не хотілося запізнитись на прийом. 
У якийсь момент транспорт завівся та рушив до зупинки. «Нарешті», - промайнуло у моїй голові.
Я, як і всі інші, зайшла всередину, сівши на своє улюблене друге, одоосібне місце біля вікна. До речі, чомусь, звернула увагу на футболку водія: на ній був намальовний ДЖЕДАЙ. Машинально дістала телефон, листаючи новини та перечитуючи нові ПОВІДОМЛЕННЯ. ПРЕЗИДЕНТ підписав новий закон, у місті сталося ДТП, завтра матч Україна - Аргентина, вчені відкрили нове СУЗІР'Я. 
Монотонно сприймаючи маси інформації, я раптом почула, як водій таксі свариться на увесь салон. Підійнявши голову, я побачила бабусю на передньому сидінні, що зніяковіло тримала в руках двісті гривень. 
-У вас менших купюр немає?! - обурювався водій, - де я вам зараз решти знайду?! Ви що, познущатися з мене вирішили?! 
Я засуджувально глянула на нього, подумавши: «Яке він право має кричати на неї? Невже не можна нормально спілкуватися з людьми?» Я уже хотіла було повернутися до телефону, як раптом, зніяковіло округливши очі, завмерла, сподіваючись, що думка, яка спала мені на розум є хибною. Я судомно почала ритися у сумці-шопері, шукаючи гаманець. Відкривши його, я побачила, як у майже пустому відділі самотньо валяється купюра номіналом двісті гривень.
Я дістала її звідти, неоднозначно покрутивши в руках. Якщо я при виході дам йому цю купюру, він ж облаяє мене. Намагаючись уникнути сканадлу, я озирнулася на інших пасажирів, тихо запитавши: 
-Перепрошую, а у когось не буде двісті гривень розміняти? У мене інших купюр немає, а водій не в дусі... 
Жіночка, що була з двома дітьми, увесь цей час спокійно сиділа біля вікна, зберігаючи гармонію у своїй душі, та раптом, почувши мої слова, переполошено зметушилася та, розпачливо глянувши на мене, протягнула: 
-Ой, а у мене теж лише двісті... 
Я зніяковіло посміхнулася, обернувшись назад. «Можливо, зараз розміняю у пасажирів, що сядуть на наступних зупинках...» - обнадійливо подумала я. 
На наступній зупинці до маршрутки зайшла інтелігентна жіночка, дідусь та ще якась молода дівчина. Жінка одразу простягнула водієві... Двісті гривень. Та щоб його. Той почав прокручувати той ж самий ДИСК, емоційно та ледь не з лайкою кажучи: 
-Ну ви що, знущаєтеся всі наді мною?! Де я вам усім решти познаходжу?! 
Жінка обурено підійняла брови, у такій ж манері відповівши йому: 
-А ви чому кричите до мене? Я що, винна, що у вас решти немає, чи що? 
-Дрібніші купюри потрібно мати при собі, що це за знущання?! Я вам що, банк?! 
-Чоловіче, можете, будь ласка, запал вгамувати? - почулося з салону. 
-А чому ви всі мене дратуєте?! 
-Та ми ж хіба вас дратуємо... - знову озвався чийсь голос. 
Я ж увесь цей час просто, завмерши, сиділа на своєму місці, тримаючи в руках ті нещасні двісті гривень. Дівчина, що стояла поруч зі мною, побачила це, зніяковіло, вражено запитавши: 
-І у тебе теж лише двісті?.. 
Я спантеличено, знедолено киваю їй у відповідь. Дівчина, не довго думаючи, промовила: 
-Я розрахуюсь за вас. 
-Що? Ні... Не варто, мені ж не зручно... - збентежено почала я. 
-Перестаньте. Проїзд коштує всього лише десять гривень, це не такі великі гроші, а ви можете отримати на горіхи від водія. Усе нормально не хвилюйтеся). 
-Дякую)... - зніяковіло відповіла я. 
Моя рятівниця вийшла за одну зупинку до мене, сказавши водієві, що розраховується ще за одну дівчину у блакитній сукні, тобто за мене. 
Я вискочила із маршрутки на своїй зупинці, полегшено видихнувши. Я уникнула скандалу! Я молодець! Ні. 
З лікарні я вийшла у ще більш лихому гуморі. ПОМІЧНИЦЯ лікаря була якою непривітною, робила вигляд, ніби вона тут на посаді головного лікаря; так ще й по дорозі, твою ж на ліво, ледь не перевернула квітковий горщик з МАГНІТНОЮ ЛЕВІТАЦІЄЮ, що стояв у коридорі. 
Я прийшла на зупинку, чекаючи, коли приїде маршрутка, аби нарешті поїхати додому та, увімкнувши фільм, залізти під ковдру з чашкою кави. 
Через деякий час біля мене зупинилося маршрутне таксі, я невимушено зайшла всередину. Підійнявши погляд, я завмерла... За водійським сидінням сидів той самий чоловік із футболкою з Джедаєм, це була та сама макршрутка, а у мене в гаманці були ті самі двісті гривень... Та щоб його! 
Я, істерично посміхаючись, сіла на сидіння, покладаючи надії, що за цей маршрут у нього з'явилися дрібні купюри. 
Діло дійшло до того, що у салоні залишилася лише я і водій, а таксі уже доїжджало до моєї кінцевої... Коли маршрутка зупинилася, я, набравшись сміливості, підійшла до водія та, простягнувши йому купюру, тихо промовила: 
-Тільки не кричіть на мене. 
Водій повільно перекидав погляд то на мене, то на мої двісті гривень, що я, простягнувши йому, тримала у руках. Чоловік мовчки потягнувся до свого "банку", розклавши на торпеді з десять купюр по двісті гривень і дві п'ятисотки, та, пронизливо дивлячись на мене, промовив: 
-Це все, що у мене є. 
-А... Це ви той водій, якому на попередньому маршруті усі по двісті гривень давали?.. - несміло мовила я. 
-Ну то як ви бачили, що така ситуація була, чому не пішли та не купили якийсь КРАМ, розмінявши їх у магазині?! Ну навіщо таке робити?! Зараз до банкомата підете міняти! 
Внутрішнє КОРОМИСЛО, що регулювало мій емоційний стан, раптом прогнулося під тиском обурення та злості. Я просто,  ЕЛЕМЕНТАРНО ВИБУХНУЛА. 
-А чому це ви взагалі кричите до мене?! - не можучи більше терпіти це, скочила я, - я не мала де розміняти гроші, от що ви пропонуєте мені зараз робити?! 
Між нами зав'язався цілий ДВОБІЙ, ПОЄДИНОК. 
-А мені ви що пропонуєте робити?! - починаючи глушити мотор, крикнув він. 
-Принаймні не кричати на мене! Де я вам звраз візьму меншу купюру?! Намалюю?! 
У моїх очах палала рушійна імпульсивність, голос звучав впевнено та прямолінійно. Я не відчувала якихось меж, чи правил. Мене вивели із себе. 
Водій, відчувши на собі мій запал, раптом непевно підійняв на мене неоднозначний,  спантеличений погляд та, потягнувшись до коробки з копійками, почав шукати мені решту, дещо збентежено промовивши: 
-Та ні, ви що... Я ж нічого проти вас не маю, просто обурююся вам, бачите, такий якийсь день сьогодні... Ви вибачте мені. 
Я, не очікуючи такого раптовго розкаяння, стала в ступорі, також сконфужено, проте все ще з нотками невдоволення та образи, протягнувши: 
-Ну... Ви теж мені вибачте... Я не мала так з вами говорити... 
-Та просто такий якийсь маршрут вдався... Я не хотів вас якось образити, чи ще щось, кажу ж: просто обурююся, бо от що мені робити в такій ситуації? - відраховуючи мені сто дев'яносто гривень здачі, говорив водій, привітно, мирно посміхнувшись мені. 
Я взагалі не зрозуміла, що це за раптове, мирне ЗАЛИЦЯННЯ. Чоловік поклав мені в жменю кілька десятків монет, по гривні, дві, п'ять та п'ятдесят копійок, ще раз повторивши: 
-Ви мені пробачте, я не хотів якось зачепити вас. До побачення, гарного вам дня). 
Я, відчуваючи змішані емоції, вимушено посміхнулася, відповівши: 
-Ви теж мені пробачте. І вам гарного дня. 
Із маршрутки я вийшла, тихо, зніяковіло сміючись. Що за маячня трапилась? Йдучи своїм бездоріжжям додому, я кілька разів прокручувала останній діалог в голові, так ж само спантеличено посміхаючись. Двісті гривень...