I

Раптовий крик, котрий проник у глиб.
Голос, котрий нагадує ту саму мить зламу на галасливій вулиці, поряд із шумом прохожих, із запахом диму від цигарок. Поміж цього впала людина, яку мов би убили пострілом. Котрий проник глибоко у серце.
Далі паніка.
Паніка в очікуванні підтримки, котрої не було. Далі я встав, світ навколо мов поглинув всі кольори, запах цигарок пропав, шум наче став дуже концентрованим, далі голова закрутилася, у мене вийшло доповзти до пластикового стільця, котрий був начебто єдиною точкою допомоги.
Це вже не вперше, кілька місяців назад я поборов рак, котрий ледь не поглинув мене.
За мить я знову повернувся до операційного столу зі фразою лікаря:
«Шанс вижити 20%».
Після цього світ, котрий раніше цвів, розповсюджував яскраві фарби й радував кожного моменту, перетворився на чорно-біле кіно, у якому показували «Велику депресію», а тобто альтернативний кінець, у якому людство ще більше ввійшло у безколірне майбутнє, яке згодом вимре, мов динозаври.
Далі щось дивне лягло на моє плече,
щось холодне, це була рука. Далі завʼязався відшліфований діалог.
— Мужик, ти якийсь блідий, все добре?
— Так, — відповів я, і моя надія була на розуміння й допомогу.
Далі був гучний звук сигналу, який знову проник в мене.
— Добре тоді я побіг, а то таксі чекає.
Ну, звісно, що ж було ще чекати.
Разом із усвідомленням байдужості, я вирішив рухатися.
Я не йшов до дівчини чи до сімʼї.
У мене її немає. З самого дитинства я сам на сам зі своїми проблемами, котрі все більше й більше перетворюються на лавину, котра щоразу летить на мене з подвійною силою.
Але я не хочу здаватися, а чому — не знаю, я ніби щось зміню, але через ту лавину не виходить, і потрібно спершу справлятися зі своїм.
Тож я йду у місце перепочинку на ці кляті 2 дні, котрі проведу разом зі своєю тінню, котра нагадує мені минуле, котре все більше тягне в роздуми, без насолоди, щастя та натхнення.
Ніби простіше сидіти, дивлячись в сіру стіну, котра нагадує мені все моє безглузде існування.