96. Нерозкрита таємниця

Ранок у Шпилях був неспокійний. Здавалося, все село говорило лише про нічні пригоди. Хтось реготав із півня Тараса Степановича, хтось шепотівся про «знайдений скарб із плащів», а дехто вже розповідав, ніби сам бачив, як млин провалювався під землю. Та справжня таємниця залишалася невидимою.

Слідопити знову зібралися біля млина. Вони домовилися ще раз оглянути підлогу, але цього разу вдень, коли не так моторошно. Максим ніс карту, Соломія блокнот, Іван тягнув із собою шматок крейди, щоб робити позначки, а Тимко — гайковий ключ, бо «раптом знадобиться щось відкрутити».

Бублик ішов попереду, гордо й незалежно, наче справжній провідник експедиції.

Біля самого двору їх зустріла… Галя. Корова стояла посеред дороги, перегородивши їм шлях, і дивилася так уважно, ніби знала щось важливе. Вона двічі голосно мукнула, а тоді повільно рушила в бік млина, наче кликала за собою.

— Ви тільки гляньте, — здивувався Іван. — Вона нас веде!

— Або хоче ще шоколадки, — пробурмотів Тимко.

Справді, Галя впевнено зупинилася саме біля того місця, де дошки звучали глухо, й ткнула туди мордою. Діти перезирнулися.

— Навіть корова знає, де вхід, — тихо сказала Соломія. — І чого ми тут ще вагаємось?

Вони пробували підважити дошки, але нічого не виходило. Дерево розсихалося, але трималося міцно. Максим уже хотів спробувати гайковим ключем Тимка, коли раптом у дверях з’явилася знайома постать.

Це був капітан Буряк. На голові — перекошена каска, через плече — дерев’яний меч із реквізиту гуртка. Він увійшов так урочисто, що навіть Галя, здавалося, пирхнула від сміху.

— Зачекайте! — гримнув він, — ви не маєте права торкатися речових доказів без офіційного дозволу слідства!

— Якого ще слідства? — не витримав Максим.

— Мого, — гордо відказав Буряк. — Учора я вже спіймав злочинців у поштовій скриньці, а сьогодні завершу операцію. Тут під млином — головна таємниця, і розкрию її я!

Він урочисто стукнув мечем по дошках. Від удару знялася хмара пилюки, Галя відскочила й сердито мукнула. Бублик загарчав, ніби попереджаючи: «Не чіпай, нерозумний!».

Але дошки так і не піддалися. Замість цього з-під них знову почувся той самий гул, що діти чули вночі. Він тривав кілька секунд, а потім урвався.

Усі притихли.

— Ви це чули? — прошепотіла Соломія.

— Це вітер, — спробував віджартуватися Тимко, але сам стояв блідий.

— Це не вітер, — серйозно відповів Максим. — Це звідти, знизу.

Усі мовчали. Навіть Буряк, який завжди мав що сказати, тепер ковтав слину й нервово поправляв каску. Галя стояла нерухомо й дивилася в темряву, а Бублик вигнув спину, готовий кинутися в будь-яку мить.

І саме тоді з боку клубу долинув звук. Глухий удар, потім протяжне «ууууу», схоже на стогін чи завивання. Луна відбилася від стін млина й змусила всіх здригнутися.

— Це звідти! — вигукнув Іван, показуючи в бік клубу.

— Привид… — прошепотів Буряк, і вперше в його голосі не було ані краплі героїзму.

Максим стиснув карту:
— Якщо під млином є хід, він веде саме туди.

Друзі ще довго стояли, вдивляючись у чорний силует клубу на горизонті. Там щось було. І вони це відчували.

Соломія згорнула карту й поклала до кишені.
— Усе ясно, — сказала вона. — Таємницю млина ми розкрили. Але є ще одна. Таємниця привида клуба.

Галя голосно замукала, наче погоджуючись. Бублик тихо нявкнув. 

 Вітер налетів із поля й заграв у розсохлих дошках, і на мить здалося, ніби млин сам зітхнув.

Буряк зібрався з духом, підняв меч і урочисто заявив:
— Я очолю цю операцію!

— Ага, — пирснув Тимко, — головним привидом будеш.

Усі засміялися. Навіть напруга трохи спала, але відчуття таємниці залишилося.

І поки село жило своїм життям, четверо слідопитів, кіт Бублик і навіть корова Галя знали: попереду їх чекає нова пригода. І цього разу — біля клубу, де, можливо, й справді живе привид.