95. Залишок загадки

Ніч у Шпилях видалася тиха, мов притихла після всіх балачок і сміху вдень. Село вже лягло спати, а біля млина четверо слідопитів і Бублик знову сиділи разом, розглядаючи карту. Тьмяне світло ліхтарика робило її ще таємничішою: лінії тремтіли, немов оживали, а хрестик посередині нагадував око, яке спостерігає за ними.

— Знаєте, — нарешті озвався Іван, — я думав, що все вже закінчилося. Ну, театр, півень, Галя зі своїми шоколадками… А тепер ця карта не дає мені спокою.

— І правильно, — відказав Максим. — Бо вона — єдина річ, яка й досі не має пояснення.

— Пояснення просте, — втрутився Тимко. — Василів дід, може, й хотів, щоб онук повірив у скарб. От і намалював абищо.

— Тоді чому Бублик так нервується біля млина? — заперечила Соломія. Кіт саме в цей час крутнув вухами й раптово підскочив до стіни. Він кілька разів шкрябнув лапами по дошках і сів, насторожено дивлячись на дітей.

— Бачите? Він знову щось чує, — сказала Соломія.

Друзі притихли. У млині було темно, лише місяць пробивався крізь щілини. Тиша стояла така, що чути було, як тріщать дошки від нічного холоду. І раптом усі почули легенький гул. Він ішов звідкись ізнизу, з-під підлоги.

— Це вітер, — швидко промовив Тимко, але його голос тремтів.

— Ні, — заперечив Максим. — Це щось інше. Млин дихає.

Іван аж ковтнув слину. Слова Максима прозвучали так, ніби млин справді оживає.

Вони тихо зайшли всередину. Сторожів і гуртківців тут не було, усе залишилося після вчорашніх репетицій: плащі, маски, навіть ліхтар, який миготів слабким світлом. На підлозі чітко видно було місце, де Бублик раніше дряпав лапами.

Максим нахилився й постукав по дошках. Звук був глухий, ніби під ними було порожньо.

— Я так і знав, — сказав він. — Тут щось є.

— Може, то стара яма для зерна, — припустила Соломія.

— А може, хід, — збуджено додав Іван. — Хід, який веде до…

— До клубу! — урвав його Тимко. — Я чув, що старі будівлі колись були з’єднані.

Усі принишкли. Клуб стояв за кілька вулиць від млина, темний, із великими вікнами, які вночі виглядали, мов очі привида. Ідея про хід, що веде прямо туди, раптом здалася не такою вже й неймовірною.

— Тільки цього нам бракувало, — пробурмотів Іван. — Щоб після «млина-привида» у нас з’явився «клуб-привид».

Усі на мить замовкли, бо десь із глибини підлоги долинув стук. Раз, два, три. Потім тиша. І ще раз.

— Це вже точно не вітер, — прошепотіла Соломія.

Бублик загарчав і вигнув спину. Його очі сяяли в темряві, наче два зелені вогники.

— Хтось там є, — сказав Максим, і його голос був серйозним, аж друзі здригнулися.

Вони обережно відсунули кілька мішків із зерном і знайшли невеличкий квадрат, де дошки були старішими й хиткішими. Спробували підняти — але дарма, люк заклинило. Лише маленька щілина відчинилася, з якої повіяло холодом.

— Бачите? — прошепотіла Соломія. — Це вхід.

— І куди він веде? — запитав Іван.

— А ось це, — відповів Максим, стискаючи карту, — ми дізнаємося не сьогодні.

У цей момент десь далеко, з боку клубу, пролунав дивний звук. Спершу наче гуркіт, а потім — глухе «уууу», схоже на стогін.

Усі четверо аж підскочили.

— Привид! — вихопилося в Івана.

— Тсс, — зупинив його Максим. — Це може бути хто завгодно. Але факт у тому, що хід веде саме туди.

Друзі довго стояли над люком, вагаючись, чи варто ризикувати. Та зрештою вирішили зачекати. Вони мали час підготуватися.

Вийшовши з млина, вони ще раз глянули на карту. На ній чітко виднівся хрестик під млином і тонка лінія, що вела в бік клубу.

Соломія згорнула аркуш і сховала в кишеню.
— Тепер ми точно знаємо, де буде наша наступна пригода, — сказала вона.

Бублик глянув у темряву туди, де виднівся чорний силует клубу, й тихо нявкнув. Його голос луною рознісся нічним селом, наче сам підтвердив слова Соломії.