94. Карта діда

Сонце вже хилилося до вечора, коли слідопити зібралися знову біля млина. Село після ранкових сміхів і балачок розійшлося по хатах, Галя мирно жувала сіно й більше нікого не дивувала, півень Тарас Степанович сидів на паркані, гордо витягнувши шию, ніби намагався довести, що він і без пір’я лишається головним співаком. Тільки його хрипке «ку-ку-ку-кух» звучало більше схоже на кашель, ніж на спів.

— Ти головне не хвилюйся, — втішала його Соломія, коли півень сердито розгріб землю кігтем. — Ми вже знаємо, хто в усьому винен.

Максим підозріло роззирнувся:
— А от чи все ми знаємо? Оце питання.

Він глянув на Соломію, і вона одразу зрозуміла натяк. Дівчинка дістала з кишені пожовклий аркуш паперу — карту, яку вночі показував Василь. На сонячному світлі вона виглядала ще старішою: краї були обтріпані, а чорнила подекуди розтеклися.

— Подивіться, — сказала Соломія, розгортаючи її на траві. — Тут не лише млин. Ось ця позначка — старий дуб, ми його знаємо. А ось струмок… І дивіться сюди! — вона ткнула пальцем у маленький хрестик. — Він якраз під самісіньким млином.

— От воно! — вигукнув Іван. — То що, підземний хід таки існує?

Тимко присів ближче, почухав потилицю й примружився:
— Гм… А може, це взагалі карта до якогось горища чи комори? Хрестик може означати що завгодно. Навіть місце, де дід Василя ховав цигарки.

Друзі зареготали. Навіть Соломія всміхнулася, але наполягла:
— Ні. Подивіться, тут є лінія, схожа на коридор, що веде від млина до дуба. І знаки, наче каміння або сходи.

Максим серйозно кивнув:
— Значить, це не просто малюнок. Це план.

У цей момент з-за рогу вийшов Василь, трохи похмурий, бо весь день його дражнили через «лисого півня». У руках він ніс відро з водою й кивнув дітям.
— Ех, дітлахи, ви ще не відчепилися від моєї карти?

— А навіщо ви її взагалі зберігали? — прямо запитав Іван. — Це ж стара легенда.

Василь сів на пеньок і почав поволі розповідати:
— Мій дід ще після війни казав, що в млині є підземний хід. Мовляв, ним можна було дістатися аж до лісу. Люди тоді багато чого ховали — і зерно, і зброю, і хто зна, може, й інше добро. Карта лишилася в нашій родині. Я довго не звертав уваги, а потім… от загорівся. Подумав: а раптом це правда?

— То ви й почали нишпорити, — підсумував Максим.

— Ага, — зітхнув Василь. — Семен мене підтримав. А що? Веселіше жити з мрією про скарб.

— Веселіше? — пирснув Тимко. — А півня ви теж для веселощів обскубли?

Василь закашлявся й махнув рукою, не знаходячи, що відповісти.

Діти знову схилилися над картою. Сонце вже торкалося верхівок дерев, і від млина падала довга тінь просто на хрестик. Усі мовчали. Це було дивне відчуття — наче сама карта кликала їх далі.

Бублик несподівано піднявся й почав ходити навколо млина, потім зупинився біля стіни й уважно принюхався. Він кілька разів шкрябнув лапою по дошках, наче показував: «Тут щось є».

— Бачите? — піднявся Максим. — Наш детектив щось відчув.

Соломія знову провела пальцем по карті й тихо сказала:
— Це не кінець історії. Ми розкрили всі жарти й таємниці театру. Ми знайшли винних у півневі та курчатах. Але карта… вона веде далі.

— І що робитимемо? — запитав Іван, трохи злякано, але з цікавістю в голосі.

Максим зважено відповів:
— Ми продовжимо. Але не зараз. Бо ця таємниця не для веселощів у селі. Вона більша.

Усі притихли. Здавалося, навіть млин слухав їхні слова.

У цей момент Галя голосно замукала, ніби хотіла щось додати. Село десь у далині готувалося до вечері, а тут, під млином, четверо дітей, кіт і карта діда Василя тримали у своїх руках нову загадку.

І хоча сонце вже сідало, в їхніх очах загорівся вогник рішучості.